Танець недоумка
- Автор: Павлюк Ілларіон
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-720-3
- Переводчик: Ростислав Мельників
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Танець недоумка». Краткое содержание книги:
І Алекс безпомічно простягнув членистоноге Ірмі.
— Викинь, — байдуже сказав вона. — Там іще є.
І, помітивши розгубленість на Алексовому обличчі, розсміялася.
— Добре, хлопчики, а тепер серйозно, — діловито сказала Ірма. — Передні пазури цих тварин дуже-дуже гострі. Точніше кажучи, офігенно гострі. І вони швидкі, як не знаю що.
— Ірмо, — жалібним голосом перебив її Алекс, що й досі тримав на витягнутих руках знерухомленого женця. — Мені так і стояти?
— Кинь на сніг.
Він з полегшею випустив членистоноге й квапливо відійшов.
— У нас менш як година на все, — продовжувала Ірма. — Вводимо в ступор тих, які всередині, і викидаємо сюди. Підганяємо транспортер, вантажимося, вивалюємо все це добро в електростанції. Чекаємо. Вони оговтаються й почнуть знищувати все, у чому є хоч якийсь електричний заряд. Теоретично, за кілька годин лежатиме вся система безпеки. Тоді залишиться зробити останній акорд: спокійно забрати арсенал. Запитання є?
— Є, — кивнув Алекс. — Коли ляже система, хіба вони не відправлять на склади парочку хлопців? Просто для порядку.
— Коли ляже система, вони побіжать на електростанцію. І там застануть такий хобот, що пів ночі не думатимуть ні про що, крім наших пазуристих друзів. Ставлю ліву цицьку, що вони їх не зупинять. Думаю, комендант оголосить надзвичайний стан, і тоді вони підстрибом помчать розкривати арсенал. А там — порожньо. Колонія знеструмлена, склад акумуляторів зруйнований, у зброї й транспорті здихають батареї й зарядити ніде — ось вам і довгоочікуваний фінал місії. Безславний, зате швидкий.
— Ірмо…
— Що, мій солоденький? — Ірма повернулася до мене, і її погляд свідчив, що їй набридли запитання.
— Вони вбиватимуть людей?
— Вони, лейтенанте, знищуватимуть джерела електричних полів! Я не можу гарантувати, що комусь не розіб’ють налобний ліхтарик разом із головою. Я взагалі не впевнена, що вони можуть відрізнити батарейку від людини з батарейкою. Але якщо ми досі хочемо на Землю, то на все це немає часу. До роботи!
Закінчивши свою промову, вона вийняла флакон з-під назального спрею.
— Це обов’язково? — запитав я.
— Там їх дофігіща. А ми поспішаємо.
Не буду брехати, хоч я й не довіряв пилку, але мені хотілося ще хоч раз відчути ту суперсилу. І я взяв флакон.
— Ні, я — пас, — буркнув Алекс.
— Слухай, жирбасе, — різко сказала Ірма. — У нас сорок хвилин на завантаження. Від сили сорок п’ять. Нам потрібно бути дуже швидкими.
— Тихо-тихо! — Алекс застережливо підняв м’ясисту долоню. — Коли ти мене звала, то знала, що я не вживаю. Нічого не змінилося.
Ірма шумно видихнула, щільно стиснувши губи.
— Добре, — нарешті сказала вона. — Як хочеш. На складах хоч усе готове?
— Я прошив лівий електронний ключ із необмеженим доступом. Залишає в системі запис заднім числом.
— Сподіваюся, не з нашими прізвищами?
— Ображаєш! Це моя улюблена частина плану, до речі, — Алекс задоволено всміхнувся, очікуючи, що ми запитаємо, яка саме, але ми мовчали. — Я зареєстрував ключ на ім’я старшого офіцера контролю.
— На неї особисто?! — вражено вигукнув я. — Ну, ти й артист.
— Добре, хлопчики, немає часу на компліменти. Занюхни, лейтенанте, і летімо.
І я стиснув пластикові боки флакона. «Свитсь — ш-ш-ш».
Усередині було темно. Присмеркове небо ще дивилося на нас через невеликі вікна під стелею, але, поки очі не звикли, я майже нічого не бачив.
— Дивіться під ноги, — застерегла Ірма.
Пилок нестерпно розтягував її слова. Якийсь час я витріщався в сіру сутінь навколо, потім, навпаки, замружився. Коли розплющив очі, вони вже адаптувалися й бачили набагато краще.
Ми опинилися в головному залі майбутнього розважального комплексу. Мій мозок без будь-якої потреби сипав точними цифрами: висота — чотири шістдесят, ширина — десять метрів, довжина — шістнадцять… Зазвичай у таких приміщеннях розміщують ігрові автомати й більярдні столи. Зараз у сизому місячному напівмороку виднілися будівельні риштування біля однієї зі стін, біля іншої — накритий плівкою шинквас. Більше нічого. У буквальному сенсі. Порожньо.
— Ірмо, і де женці?
Вона мовчки підняла палець. Я подивився, але в темряві нічого не було видно. Попри те, що вікна були дуже високо, стеля розчинялася в мороці. Хоча — не зовсім: на ній грали дивні, ледь помітні відблиски, які бувають зоряної ночі на морській поверхні… Аж тут я зрозумів. Стеля була чорна від членистоногих. Вони ледь погойдувались, але не видавали жоднісінького звуку, — не цокали хітином, не копошилися — від цього здавалося, що женці пильно розглядають нас. Я тривожно перевів погляд на підлогу, де кожна темна пляма поспішила набути форми хижака з розчепіреними пазурами-серпами. Розбурханий пилком мозок квапливо кидався вимірювати й описувати все: калюжа, ганчірка, фрагмент пластикової упаковки…