Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

Йому не хотілося покидати лагідні води річки. Він боявся, що на березі його спостигне механічний пес. Боявся, що шалений вітер од вертолітних гвинтів виверне з корінням дерева.

Але повіяв лише звичайний осінній вітерець, спокійний і лагідний, як річка, що текла поруч. Чому пес не переслідує його? Чому погоня повернула до міста? Монтег прислухався. Тиша. Тиша.

“Міллі, - подумав він. - Подивись навколо. Прислухайся! Нікого й нічого. Як тихо, Міллі! Цікаво, як ти повелася б. Либонь, закричала б: “Замовкни! Замовкни! Міллі, Міллі”. Йому стало сумно.

Міллі не було, не було й механічного пса. З далеких лук долинав сухий запах сіна, нагадував йому про давно минуле. Монтег раптом пригадав, як у дитинстві побував на фермі. То був один з найщасливіших днів у його житті: він відкрив для себе, що за сімома завісами нереальності, за телевізорними стінами віталень і за бляшаним міським валом є світ, де на луках пасуться корови, гавкають і ганяються за білими вівцями собаки, в теплому мулі ставків опівдні хлюпаються свині.

Сухий запах сіна і плюскіт води навіяли дивне відчуття, ніби він спить на свіжому сіні в порожньому сараї за самітньою фермою, далеко від галасливих доріг, коло старосвітського вітряка, крила якого тихо порипують над головою, наче рахують пролітаючі роки. Ото й справді полежати б на сіні, як тоді, дослухаючись до нічного шереху звірів і комах, до шелесту дерев, до найменших порухів і звуків.

Уночі, думалося, він, може, почує внизу чиюсь ходу. Він стрепенеться і сяде. Кроки віддаляться. Він знов ляже й почне дивитись у віконце сінника. І тієї нічної години побачить, як гаснуть вогні в будинку фермера, і прекрасна дівчина сяде біля темного вікна й почне розчісувати коси. її важко буде розгледіти, але її лице нагадає йому лице тієї дівчини, яку він знав колись, у далекому-далекому минулому: та дівчина раділа дощу, вона не боялася вогненних світляків, вона знала, що буде, коли потерти кульбабою підборіддя. Дівчина одійде од вікна. потім з’явиться нагорі, у своїй залитій місячним сяйвом.; світлиці. А він, прислухаючись до голосу смерті, до гуркоту реактивних літаків, що розколюють темне небо навпіл аж до обрію, лежатиме у своєму безпечному сховищі, дивитиметься на дивні, незнані зірки, що опускаються за крайнебо, відступаючи перед ніжними барвами світання.

Вранці йому б не хотілося спати, бо теплі запахи й дива заміської ночі наповнили б його тіло снагою, воно відпочило б, хоч він цілу ніч не заплющив очей, і цілу ніч на вустах у нього вигравала б усмішка.

А внизу, біля драбини, його підстерігатиме ще одне і диво, зовсім неймовірне. Він обережно спуститься з сінника, освітлений рожевим світлом молодого ранку, сповнений радості, що живе в цьому світі, й застигне, побачивши це маленьке диво, і, схилившись, торкнеться його.

Коло підніжжя драбини він побачить кухоль свіжого молока, кілька яблук і грушу.