Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]

* * *

— Це було півроку тому.

— Що саме?

— Не пам’ятаєш?

Він усміхнувся в темряву.

— Наш перший раз.

— А пам’ятаєш, — прошепотіла вона просто йому на вухо. — Тоді також була повня.

— Знаю, був кінець зими.

— Так.

Вона зіслизнула з нього й підійшла до вікна.

— Скажи мені… — стояла спиною до ліжка, гола і вродлива. — Скажи мені, прошу, як сильно ти мене кохаєш?

— Я вже казав…

— Неправда, ти ухилився від відповіді, — її голос тремтів. — І знову викручуєшся.

Він сів. Жарти скінчилися.

— Більше за життя, сейкві аллафан. Більше за смерть, за перший та останній подих. Ти — найцінніше, що я мав у своєму житті. Я віддав би за тебе обидва своїх меча.

Вона не походила з гір, не знала смаку пустелі та закону його народу, але зуміла оцінити те, що він сказав.

— Чи… — вона кахикнула. — Чи правда, що ви можете брати дружину з-поза іссарів?

Ох, Велика та Милосердна Володарко, те, чого не можна уникнути, завжди мусить наставати таким чином? Без застереження, без того, щоб дати хоча б тінь шансу?

Він мовчав. Вона також.

Тиша видавалася безкінечною.

— Так, інколи таке стається.

Не хотів цього говорити. Не повинен був цього говорити.

— Незважаючи на ваші закони?

— Наші закони таке дозволяють. Рідко, бо умови надто важкі, але буває й так, що жінка не з іссарам входить до племені.

Перед його очима повстало обличчя старої жінки.

— І які це умови?

Він знову не знав, що сказати.

— Прошу… — прошепотіла вона.

— Важкі, жорстокі та незмінні. Перший закон Гаруді не може бути порушений. А гори — не для тендітних панянок.