Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]

Молодий офіцер задерев’янів.

— Капітан Рееґфод, який був до мене настільки добрий, що прийняв у компанію…

— Чи то пак — ви повпивалися, наче свині. Ну, кажи далі, не відволікайся.

— Капітан Рееґфод пояснив мені, що проблеми з підвищенням у нього через його безкомпромісну позицію. І що тепер усе зміниться: всі побачать, хто із самого початку мав рацію.

Купець знову глянув на племінника. Щире обличчя, високий, худий, мундир сидить, як влитий. Чарівний, мов демон. Схоже, в цій гілці родини боги вирішили підмінити розум на вроду.

— Колись я тобі розповім про молодого офіцера, який після поразки в горах повів залишки своєї роти до одного містечка. Йому було наказано забезпечити тому містечку захист, але почувши, що іссарам наближаються, він кинув поселення напризволяще й помарширував з усіма солдатами на північ так швидко, що зупинили їх лише на півдорозі до Старого Меекхану. Потім він пояснював, що не отримав наказу, і на щастя для нього гінця, якого з тим наказом вислали, справді знайшли мертвим. Без жодних при ньому послань. Його, напевне, хтось пограбував…

Герґен почервонів.

— Що ти хочеш цим сказати, дядьку?

— Нічого, це просто одна з історій тих жорстоких часів.

— Справді?.. — молодий офіцер примружився. — А може, ти розповідаєш ці казочки, бо сам тримаєш у домі прирученого дикуна?

Ага, так ось де собака порилася.

— Ти говориш про Йатеха?

— То він має якесь ім’я? Не має обличчя, але ім’я має, оце так. Тримаєш його на ланцюгу? Годуєш сирим м’ясом?

Молокосос дозволяв собі забагато.

— Йатех — гість у цьому домі. Гість і приятель. Він мешкає з нами десь рік, і я довіряю йому, наче собі самому.

— А тітка Елланда?

Сучий виблядок.

— Елланда також йому довіряє.

Герґен драматичним жестом розвів руки.

— Як можна довіряти комусь, хто не відкриває обличчя? Схоже, за життя всі вони мають звірячі пики, тільки по смерті, щоб їх не впізнали, перетворюються на людей. Це тому вони носять оті свої запони.

Аерін застогнав.

— Милосердя! Це для цього треба було навчатися п’ять років в академії? Щоб ти розповідав байки темного селянства? Навіщо ти, власне, приїхав?

Хлопець зробив бундючне обличчя.

— Щоб провідати родину, звісно. Я не бачив Ерафа та Ісанель два роки. А кажуть, що кузина виросла чарівною панянкою.

— О, так, і робиться незносною. За рік чи два доведеться видавати її за когось зі сталевими нервами та кам’яним терпінням.

— А Ераф?

— Учиться. Частково у храмовій школі, частково в гувернерів, які коштують мені цілу купу грошви.

— А не думає про армію? Я в його віці вже готувався до академії. Розумієш, дядьку, купецтво — шляхетна професія, але Імперії Потрібні нові солдати. Ераф міг би відразу стати офіцером, як я.

Адже ми походимо з одного роду.