Мотря
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #1
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Мотря». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У цій книзі оповідається про кохання юної красуні Мотрі — дочки генерального судді Кочубея, пізніше страченого Мазепою, — і старіючого гетьмана. Дія відбувається на тлі важливих історичних подій.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
— Багато я дечого наладив, — говорив гетьман, — та куди більше треба ще наладити, щоби в нас не було отої анархії, що тепер. Кождий чоловік, благо— і худородний, мусить почувати себе безпечним під крилами кріпких законів. Коли мені Господь дозволить пожити ще декілька літ і плани мої здійснити, то подбаю, щоб у нас був кодекс, кріпкий, ясний, всякому зрозумілий, як кодекс римський, бо годі, щоб одним усе було вільно, а другим ніщо.
— Себто ваша милість хоче порівняти людей? — спитав здивований Кочубей.
— Всі ми рівні перед маєстатом Божим, і перед маєстатом державним мусять нам бути забезпечені якісь рівні, людські права.
— Себто я і мій форейтор будемо одно? — спитав Кочубей.
— Де ходить о крадіж, грабіж, насильство, мор — так, на те ми й христіяни, щоб заповіді Христові рівно блюсти і шанувати. Забити чоловіка шляхетного чи худородженого — це один гріх, він же чоловік.
Кочубеєві такі новинки ніяк у голову не лізли, він думав над тим, чому гетьман, якраз нині, почав з ним таку балачку. Гетьман ніби вгадував його мислі.
— Нині, — казав, — я з тобою про це по-товариськи говорю, а за декілька років, може, будемо балакати інакше. Хочу, щоби близькі до мене люди освоїлися з тим. До того воно скрізь іде. Не дивімся на Польщу, навіть на Францію — ні, але погадаймо собі про Англію і пригадаймо, що в Греції колись було.
— Тому вона й завалилася, тая Греція, — замітив Кочубей.
— Раджу прочитати істориків грецьких, а зміниш свою гадку, товаришу. Людина стремить до волі, і того стремління годі викорінити з людства, народи хочуть мати волю, й одиниці теж. Перше народи, тоді одиниці. От воно як. Поки поневолений народ, поти й одиницям годі здобути волю. Але згодом прийде і на них пора.
— Не хотів би я дожити до того, Іване Степановичу, — сказав з гіркою усмішкою Кочубей.
— Може, ми й не дожиємо, все в Божих руках, але погано, коли передові люди дивляться не вперед, а назад. Передвиджувати треба.
— Як же тоді, значиться, треба буде мені самому орати, сіяти, всяку чорну роботу робити, а мої гайдуки сядуть, може, в суді?
— Це вже ти надто чорно дивишся на діло. Я про людські права кажу, не про економію. Устрій і лад будуть такі, яких кождому народові треба, себто кождій державі, і привілеї теж, тільки вони не сміють дальше людської гідності йти. От скажім, Стецько заб'є Грицька і повисне за те, а ти заб'єш не знаю кілько там людей і тобі ніщо.
Кочубей, як на шпильках, на м'ягкій подушці сидів.
— Ти про мою пригоду? — спитав несміло.
— Ні, я лиш exempli gratia [35]. Що ж торкається тої твоєї пригоди, то мушу до твого відома довести, що вона дуже й дуже немила для мене, особливо тепер, коли я і без того маю чимало всіляких турбот.
— Я боронився, Іване Степановичу, боронив жінки й доньки.
— Знаю це і розумію, але чи схоче зрозуміти цар, коли про це доложать йому?
Кочубей мінився; то блід, то червонів. Мазепа не зводив з нього очей.
— Я про царських людей нічого не знаю, знаю, що на мій "кондукт" напали розбишаки.
— Але я знаю, Василю, і тому турбуюся.
Кочубей чув, що тратить грунт під ногами і що треба здавати позицію.
— Я, моя дружина і донька моя числимо на тебе, Іване Степановичу, як на свою владу і на протектора нашого.
— Як на товариша і приятеля, кажи. От що! І будь певний, що не заведешся. Оставмо це діло. Беру його на свою голову, котра вже й так угинається під усякими тягарами. Позволь тільки завдати тобі ще одно питання. Кажеш, що ти обороняв дружину й доньку перед розбишаками, а чому ж ти тоді не обороняєш доньку перед її мамою, що?
Кочубей такого звороту не сподівався.
— Це діло сімейне, — відповів, спускаючи очі під стіл.
— І насильство в семействі противиться законам Божим і людським.
— За сім'ю відповідає батько.
— За батьків відповідаю я, ваш гетьман, голова ваша. Я за вас отвіт здам перед Богом. Донька не невольниця батька й мами, а дитина, їй належаться теж людські права.
— Прав батька родини нікому доторкатися невільно, — перебив Кочубей.
Гетьман піднявся з місця. Його голос був спокійний, але рішучий, кожде слово дзвеніло, як вилите з бронзи.
— Ваша милість жадають, щоб я повагою своєї особи і власті захищав перед гнівом царським, а рівночасно не дозволяють мені захищати Мотрю Кочубеївну перед гнівом і насильствами Любові Федорівни. Ваша милість не бачать контраверзїї, в котру самохіть попадають. Обов'язок свій і право своє я знаю. Сповняв їх і сповнятиму дальше, поки Господь не покличе мене до себе. Хто захисту і помочі шукає в мене, знайде її, хоч би це була й донька, доведена до розпуки злостею і злобою родителів своїх. Dixi [36]!