Мотря
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #1
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Мотря». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У цій книзі оповідається про кохання юної красуні Мотрі — дочки генерального судді Кочубея, пізніше страченого Мазепою, — і старіючого гетьмана. Дія відбувається на тлі важливих історичних подій.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
Слуга задом відчинив собі двері. Мало ними не вдарив Любові Федорівни, що якраз у цей мент вхопила. Кочубей глянув на жінку.
Була зеленаво-біла, як гербова бумага.
Писареві рукою на двері показав, — щез. Пішов за ним і в сінях двері на ключ замкнув, щоб не підслухували, бо знав, що з жінкою тихої розмови не буває.
— Сідайте, милість ваша! — сказав, вернувши, і показав жінці на високу, шкурою криту канапу, витовчену, як сідало в старому повозі.
Любов Федорівна сіла і хустку до очей притулила. І
— Що таке? — спитав Кочубей.
— Наша Мотря...
— Що Мотря?
— Наша Мотря не доїхала до монастиря.
Кочубей взяв жінку за золочений гузик соболевої шуби і потермосив ним.
— Жінко! Ти не при умі!
— При умі я. Мотря не доїхала в монастир... Ігуменя казала... Вона в нас.
— Хто?
— Ігуменя.
Вузькі Кочубеєві очі розширилися нараз, губи відчинилися, волосся полізло вгору.
— Як? — крикнув не своїм голосом. — Ти п'яна!
— Твереза я, Василю Леонтійовичу, Бог мені свідком, нічого в устах не мала. Мотрю гультяї якісь біля перевозу пірвали.
— Пірвали? Мотрю?!
— Пірвали й увели з собою, — хлипала Любов Федорівна.
Кочубей зірвався на рівні ноги. Трутив крісло, жбурнув каламарем до стіни, папери рвав...
Жінка за руки його вхопила.
— Проч, бо вб'ю! Як скажену суку, розірву тебе, ти, ти, ти!..
Підніс кулаки над жінчиною головою, як Мойсей скрижалі, і — тримав.
Любов Федорівна присіла. Почуття вини пригнуло її, — уперве, відколи з мужем жила.
Побачив це Василій Леонтійович і, замість спустити руки на голову жінки, запустив їх у своє волосся:
— Мотре! Мотре! Мотре!
Кочубеїха навколішках стебла перед ним.
— Убий мене, убий, я тому винна!
Відсунув жінку від себе і, як вітер, пустився по кімнаті. Ходив, ходив, ходив...
Любов Федорівна з острахом водила за ним вибалушеними очима.
Перший біль минув.
— Встань! — промовив Кочубей до жінки.
Встала.
— Сідай! Сіла послушно.
— Хто пірвав Мотрю? — питався, вдивляючись в неї.
— Не знаю.
— Але прогнати рідну доньку — то знала! Знала, — ти!
— Я її не проганяла. Ти згодився.
— Мовчи! — гукнув Кочубей.
Любов Федорівна глянула, чи це він, чи ні? Ніколи не бачила його таким. Не пізнавала.
— Без серця жінка ти, без серця. В тебе серце, як маятник у годиннику, кивається, але нічого не чує. Камінь ти носиш якийсь, а не серце.
Кочубеїха ридала.
— Не слинь! Не вірю в сльози твої. Неправдиві вони, нещирі. Хто пірвав Мотрю?
— Не знаю, Василю Леонтійовичу, не знаю. Але Богом моїм, во тройці Св'ятій Єдиносущим клянуся, що коли б Господь умилосердився над нами і вернув нам її, то доброю буду для неї, і ласкавою, і не одно прощу, чого не прощала передше.
— Правду говориш, жінко?
— Так мені. Боже, допоможи отнині і во віки віков.
— Амінь! — доповів Кочубей і Розп'яття зі стола взяв, що між двома свічками стояло.
— Поцілуй хрест святий! — сказав грізно. Поцілувала.
— Пам'ятай же, щоб не зломила присяги! От що!
— Ні, не зломлю.
— Гаразд! — І знову спитався: — Хто пірвав Мотрю?
— Ігуменя казала, люди якісь, чужі, незнайомі. Нашим жінкам такого страху нагнали, що обімліли. Били їх. У монастирі хорі лежать.
— А наш візник? Гайдуки наші де?
— Нема.
— Змова. Ніщо друге, лиш змова. І він знов пустився по кімнаті.
— Коли б які розбишаки задля викупу пірвали Мотрю, то вже повідомили б були мене і сказали би, де маю гроші покласти, коли б негодяї, прелюбодії, то побили б людей наших і Мотря боронилася б. Були б сліди... Тут змова і тільки змова, щоб вона не пішла в монастир. А Мотрин чура де?
— Нема!
— Ось, бачиш, і він теж там. Його, де не посій, там уродиться.
І Кочубей заспокоївся трохи. Думав тільки, хто тую змову міг учинити. Чуйкевич? Не посмів би... Гетьман?.. Неможливо... Хто ж би такий?.. Може, сама Мотря?..
І тої гадки вчепився Кочубей, як потопаючий бритви. Хотів, щоб так було. Це відповідало би її вдачі. А для нього тому було б добре, бо Мотря, щоб охоронитися перед неславою, мусіла б віддатися за Чуйкевича. І щойно тоді був би спокій.
Заспокоєний пішов прикази давати, щоб гінці на всі сторони світа бігли і шукали Кочубеєвої Мотрі, котру якісь негодяї у дорозі пірвали. Вибрав довірених людей і назначив високу нагороду...
РОЗМОВА
Під одною стіною дубова скриня, різьблена і залізом кута, під другою — секретарик заморський, старосвітський, в котрім кожне покоління знаходило нові скритки зі старими грішми і з тайними записками предків.