Мотря
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #1
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Мотря». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У цій книзі оповідається про кохання юної красуні Мотрі — дочки генерального судді Кочубея, пізніше страченого Мазепою, — і старіючого гетьмана. Дія відбувається на тлі важливих історичних подій.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
Вона підперла голову правою рукою, ліву під правий лікоть підложила і кивалася, ніби журилася дуже. Подобала тоді на сільську зажурену жінку, що сама не знає, як у велике панство попала.
— Правда, що славний борщ? а спробуй рибки, славна риба, варта за кождий шматочок спасибі сказать.
— І прихвалювати не потребуєш. Крім одного Мазепи, не знаю, чи є де така добра кухня, як у нас, — дякуючи тобі. Любонько. Хазяйка ти в мене славна, — правди не затаю.
Любов Федорівна губи рукою обтерла і знову підперлася і кивалася, як і перше. Генеральний суддя заспокоїв свій голод, випив з жінкою знаменитої грушівки, котрої нігде не вміли так добре готовити, як у них, і знову положився:
— Уф! Та й утомився я! Бачиться, не по моїм силам такі турботи. Ще один-два такі удари, і мене нема. Кочубеїха не перечила.
— Може, файку хочеш? — спитала.
— Подай, будь ласка!
Коли в Кочубея файка в роті, так, значиться, з ним можна безпечно говорити.
— А що ж тоді нам з Мотрею робити? — спитала зітхаючи.
— Гу-ум! Що робити? Нічого. Це Боже діло, не наше. Вона ж, як тобі відомо, хора, і дуже! Добре, як за який місяць двигнеться, за що до скончанія літ дякуватиму Господеві мому, встаючи й лягаючи. — Кочубей поклав люльку й перехрестився.
— Поки вона недужа лежить, — почав по хвилині, — поти, ясна річ, нема що з нею робити. Звичайно, недужа. І ще як! — журився Кочубей.
— А "політичне ж" воно, що наша донька в гетьмана лежить? Що скажуть люди? Він удовець, і всякому відомо, що на жінок сильно ласий, не знаю, чи гарно, щоб Мотря Кочубеївна у його за стіною лежала, щоби він до її ліжка підходив і нею, ніби жінкою своєю, турбувався.
— Мотря не сама. Біля неї Лідія Петрівна сидить, дякувати їй, як рідною дитиною, нашою Мотрею турбується. Власними очима бачив, як плакала.
— Кодкодрилеві сльози!
— Не кажи! Гріх каменем платити за хліб.
— Та хай і по-твойому буде. Лідія Петрівна того самого "фасону" жінка, що й наша Марія Федорівна. Дивиться на Мазепу, як на Бога, і жодної гріховної плями на ньому не бачить. Але ти вважай, що скажуть люди, як довідаються.
— Не довідаються. Гетьман у тайні держить.
— Люди вже знають, що Мотря від батьків утікла.
— Але не знають, де вона сидить.
— Люди все знають, перед ними нічого не скриєш.
— Наплювать мені на твоїх людей, щоб мені Мотря здорова була.
— Що по здоровлю тілесному, коли її чекає смерть душевная.
— О-го!
— А так. Погадай, Мазепа її до гріха доведе небезпремінно. А він же її хрещений батько, так, значиться, двічі тяжкий гріх. А де ж тоді честь, де наш гонор, Василю Леонтійовичу?.. На мою гадку, нам треба Мотрю додому забрати.
Кочубея ніби шпильками кольнуло, — сів.
— Що це ти, жінко! Ти не бачила Мотрі. Вона ледве дише, а ти її додому везти хочеш?
— Криті сани, можна настелити подушок, обтулити, навіть незчується, як з Бахмача в Батурин переїде. Моя в тім голова, я мати, я це на себе і на свою совість беру.
— А я згоди своєї не дам. Хай би так, не дай Боже, сталося щось недоброго з нею, то я спокою до смерті не мав би. Викидав би собі, що рідну дитину забив... Не хочу... Та й подумай тільки, чи гетьман дозволить. Він без ума від неї. Мабуть, влюбився в Мотрю.
— Боженьку мій! — вже не говорила, а прямо співала Любов Федорівна. — Боженьку мій, які ви легковірні, Василю Леонтійовичу. Вас, як дитину, легко піддурити можна; не нинішних часів ви чоловік. Нинішні люди, як вовки, а ви, простіть за слово, як баран. Розідруть вовки барана, ой розідруть!
— А, но, панахиду по живому справляй! Не такий-то я вже і легковірний, як комусь може здаватися. І в мене зуби є.
— Але які? М'ягкі, як віск, а тепер треба твердих, як сталь. Послухай, ваша милість, що я вам скажу... Послухай, Василю.
Кочубеїха поправила на голові парчевий кораблик, погладила рукою складки контуша, так суто золотом перетканого, що й зігнути його було важко, обтерла рукою товсті губи і, тримаючи чоловікову руку у своїх м'ягких долонях, шепотом клала йому до уха:
— Гадаю собі, Василю Леонтійовичу, чи не прийшла тепер пора розрахуватися нам з Мазепою. Тепер не він нас, а ми його тримаємо в руках.
— Бога бійтеся, Любове Федорівно, ви вже іншої матерії не вмієте почати. Все те саме торочите, аж остогидло. Казав я вам, що в пірванню Мотрі гетьман рук своїх не мачав.
— Я там не була, не знаю, а вірити не потребую. Але знаю, що Мотря не в монастирі, а в Бахмачі, в гетьманському дворі. І того досить, щоб відплатити йому за нашу кривду.
— За яку?