Відкрите суспільство та його вороги

Але Гегель сам відчуває, що цей маленький жарт, завдяки якому він прирівнює свободу і закон, не цілком достатній для його мети, і, дещо повагавшись, повертається до своєї первісної проблеми конституції. «Термін політична свобода,— зазначає він42,— часто вживають для означення формальної участі в громадських справах держави... тих, хто в інших відношеннях убачає головним своїм призначенням приватні цілі й справи в цивільному суспільстві» (іншими словами, звичайних громадян). «Стало... звичним називати конституцією лише той бік держави, що встановлює таку участь.., а також вважати державу, в якій цього формально не робиться, державою без конституції». Справді, це стало звичним. А як цього позбутися? За допомогою простого словесного трюка — за допомогою визначення: «Щодо вживання цього терміна слід сказати лише одне: що під конституцією ми мусимо розуміти визначення законів узагалі, тобто свобод...» Та знову Гегель сам відчуває жахливу убогість доказу і в розпачі пірнає в колективістський містицизм (виробництва Руссо) та історицизм43: «Питання «Кому... належить влада із створення конституції?» таке саме, як «Хто повинен створювати Дух нації?» Відділіть подумки ідею конституції,— вигукує Гегель,— від ідеї колективного Духу, якщо такий існує чи існував без конституції, й ви одержите доказ того, наскільки поверхово збагнули цей зв'язок» (а саме, між Духом і конституцією). «...Саме з внутрішнього Духу та історії нації — що є лише історією Духу — створювалися і створюються конституції». Але цей містицизм ще надто невиразний для того, щоб виправдати абсолютизм. Потрібна більша конкретність, і Гегель поспішає навести її: «Справжня жива тотальність,— пише він,— що зберігає і безперервно створює Державу та її конституцію,— це Уряд... В уряді, що сприймається як органічна тотальність, вища влада або влада князя виступає... всемісткою і всевирішальною волею Держави, її вищою точкою і всепрониклою Єдністю. У досконалій формі Держави, де всі елементи... досягли вільного існування, ця воля є волею окремого індивіда, що справді вирішує (не просто більшості, в якій єдність вирішальної волі не має справжнього існування), це монархія. Монархічна конституція, таким чином, є конституцією розвинутого розуму, а всі інші конституції належать нижчим ступеням розвитку і самореалізації розуму». Для ще більшої конкретності Гегель пояснює в паралельному уривку із своєї «Філософії права» — попередні цитати всі взято з його «Енциклопедії філософських наук»,— що «останнє рішення... абсолютне самовизначення складає владу князя як такого» і що «абсолютно вирішальним елементом цілого... є один індивід, монарх».