Відкрите суспільство та його вороги
- Автор: Поппер Карл Раймунд
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Переводчик: Олександр Буценко
- Жанр: Общественные науки, социология
Электронная книга - «Відкрите суспільство та його вороги». Краткое содержание книги:
Володимир ШКОДА, професор, доктор філософських наук, Харків
Як другий зразок такого застосування діалектики я обираю гегелівське витлумачення вимоги політичної конституції, що він сполучає з витлумаченням рівності й свободи. Для того, щоб зрозуміти проблему конституції, слід пам'ятати, що прусський абсолютизм не знав конституційного закону (за винятком таких принципів, як цілковитий суверенітет короля) і що гаслом кампанії за демократичну реформу в різних німецьких князівствах було те, щоб князь «дарував країні конституцію». Однак Фрідріх Вільгельм пристав на думку свого канцлера Анкілона, що не повинен поступатися «гарячим головам, тій украй активній і галасливій групі осіб, котрі протягом кількох років видавали себе за націю і голосно вимагали конституції»38. І хоча, під величезним тиском, король пообіцяв конституцію, він так і не стримав свого слова. (Відома історія про те, як невинне зауваження про королівську «конституцію» призвело до звільнення нещасливого придворного лікаря.) Тож як Гегель ставиться до цієї делікатної проблеми? «Як живий розум,— пише він,— держава є організованим цілим, розчленованим на окремі функції... Конституція — це зчленування або організація державної влади... Конституція — це існуюча справедливість... Свобода і рівність виступають кінцевою метою і наслідками конституції». Це, зрозуміло, лише вступ. Та перш ніж звернутися до діалектичного перетворення вимоги конституції у вимогу абсолютної монархії, мусимо спершу показати, як Гегель перетворює «мету і наслідки», свободу і рівність в їхню протилежність. Спершу подивимось, у який спосіб Гегель перекручує рівність у нерівність: «Те, що громадяни рівні перед законом,— погоджується Гегель39,— містить у собі велику істину. Однак висловлена в такий спосіб, вона є тавтологією, бо заявляє лише загалом, що законний стан існує і що правлять закони. Але якщо конкретніше, то громадяни... рівні перед законом лише в тому, в чому вони рівні й поза законом. Тільки така рівність, що вони її мають у маєтності, віці... тощо, може заслуговувати на рівнозначне ставлення перед законом... Самі закони... припускають нерівні умови... Слід сказати, що саме великий розвиток і формальна зрілість сучасних держав створюють вищу конкретну нерівність індивідів у дійсності».
У цій схемі гегелівського перекручення «великої істини» егалітаризму в його протилежність я докорінно скоротив його докази й мушу попередити читача, що чинитиму те саме протягом цього розділу; адже лише таким шляхом узагалі можливо представити в приступній для читання манері його багатослівність і політ його думок (безсумнівно, патологічний40).
Наступною можемо розглянути свободу. «Стосовно свободи,— пише Гегель,— у минулі часи визначені законом права, як приватні, так і публічні права міста тощо, називалися їхніми «свободами». Справді, кожний істинний закон — це свобода, оскільки він містить у собі розумний принцип... що означає, іншими словами, що він включає в себе свободу...» Цей аргумент, за допомогою якого Гегель прагне довести, що, мовляв, «свобода» є власне «свободами», а отже, «законом», з чого випливає, що чим більше законів, тим більше свободи, є відверто просто незграбним твердженням (незграбним, бо спирається на певну гру слів) про парадокс свободи, вперше відкритий Платоном і стисло обговорений вище41. Цей парадокс можна виразити словами, що необмежена свобода веде до своєї протилежності, оскільки незахищена і нестримувана законом свобода повинна вести до тиранії сильних над слабими. Цей парадокс, невиразно відновлений Руссо, розв'язав Кант, котрий поставив вимогу, щоб свобода кожної людини була обмежена, але не більше, ніж це потрібно для гарантування рівного ступеня свободи для всіх. Гегелю, звичайно, було відоме рішення Канта, однак йому воно не подобалось, і він наводить це рішення, без згадки про його автора, в такий зневажливий спосіб: «Сьогодні нема нічого більш загальновідомого, ніж ідея, що кожен мусить обмежити свою свободу відповідно до свободи інших; що держава виступає умовою такого взаємного обмеження, а закони є власне цими обмеженнями. Однак,— продовжує він критикувати кантівську теорію,— це відбиває своєрідну точку зору, що бачить свободу як випадкове бажання і свавілля». За допомогою цього загадкового зауваження заперечується кантівська егалітарна теорія справедливості.