Відкрите суспільство та його вороги

До цього моменту ця філософія постає як доволі пристойний і чесний історицизм, хоча, можливо, й дещо неоригінальний27; і здається, нема підстав називати її вслід за Шопенгауером ошуканством. Та це враження починає змінюватись, щойно ми вдаємось до аналізу гегелівської діалектики. Він-бо пропонує цей свій метод, озираючись на Канта, котрий у своїх нападках на метафізику (шаленість цих нападок можна оцінити з епіграфа до мого «Вступу») намагався показати, що всі подібні теорії неспроможні. Гегель ніколи не намагався спростувати Канта. Він схилявся перед кантівським поглядом і викривляв його до його протилежності. Ось так кантівська «діалектика», наступ на метафізику, була обернута в гегелівську «діалектику» — основне знаряддя метафізики.

Кант у своїй «Критиці чистого розуму» стверджував під впливом Юма, що чиста теорія або розум, щоразу проникаючи в галузь, де не можуть бути перевірені досвідом, схильні впадати в протилежності або «антиномії» і продукують те, що він недвозначно назвав «чистими примхами», «дурницями», «ілюзіями», «неплідним догматизмом» і «неглибокою претензією на всезнайство»28. Він намагався показати, що кожному метафізичному твердженню чи тезі, що стосується, скажімо, початку світу в часі чи існування Бога, можна протиставити контртвердження або антитезу; при цьому, він вважав, що і те виходить із тих самих припущень і може бути доведеним з однаковим ступенем «очевидності». Іншими словами, виходячи за межі сфери досвіду, наша теорія не може мати статусу наукової, оскільки на кожний доказ там знайдеться рівноцінний контрдоказ. Наміром Канта було раз і назавжди покласти край «огидній плідності» писак про метафізику. Та, на жаль, наслідок виявився зовсім іншим. Кант поклав край лише намаганням писак скористатися раціональними доказами; вони облишили тільки спробу навчати, але не зачаровувати публіку (як зазначає Шопенгауер29). Кант сам, безперечно, значною мірою завинив за такий перебіг подій, адже туманний стиль його праць (написаних поквапом, хоча й після довгих років роздумів) немало сприяв подальшому пониженню низького стандарту ясності в німецькій теоретичній літературі30.

Жоден з метафізичних писак, що з'явився після Канта, не спробував спростувати його31; а Гегель, зокрема, мав ще зухвалість схвалити звисока Канта за «відродження Діалектики, якій він повернув добре ім'я». Він учив, що Кант мав цілковиту рацію, звертаючи увагу на антиномії, однак помилявся, переймаючись ними. В самій природі розуму закладено необхідність суперечити самому собі, стверджував Гегель; це зовсім не слабкість наших людських здібностей, а власне сутність усієї раціональності, що мусить працювати з протиріччями й антиноміями, адже саме в цей спосіб розвивається розум. Гегель стверджував, що Кант проаналізував розум так, наче той був статичним; що він забув, що людство розвивається, а з ним розвивається наша суспільна спадщина. А те, що ми залюбки називаємо нашим власним розумом, є лише продуктом цієї суспільної спадщини, історичного розвитку тієї соціальної групи, в якій ми живемо,— нації. Цей розвиток відбувається діалектично, тобто в тритактному ритмі. Спершу пропонується теза, але вона породжує критику, може заперечуватися опонентами, котрі висувають її протилежність — антитезу; в зіткненні цих поглядів виникає синтез, тобто різновид єдності протилежностей, компроміс або примирення на вищому рівні. Синтез убирає в себе, так би мовити, дві первісні протилежні позиції, замінюючи їх; він зводить їх до своїх складових, заперечуючи їх унаслідок цього, підносячи й зберігаючи. Щойно синтез відбувся, весь процес може повторитися на вищому від досягнутого рівні. Такий, у небагатьох словах, тритактний ритм прогресу, що його Гегель назвав «діалектичною тріадою».