Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
Я. Савченко активно друкувався в газетах і журналах, окремими виданнями вийшли книжки «Азіятський апокаліпсис» (1926), «Поети й белетристи», «Проти реставрації греко-римського мистецтва» (1927), «Доба й письменник», «Народження українського радянського кіно» (1930), «П’ятнадцять років театру імені І. Франка» (1935).
Першого вірша надрукував у журналі «Ілюстрована Україна». З 1917 р. публікує у періодиці багато статей та фейлетонів. Поезії друкує в журналах «ЛНВ», «Мистецтво», «Глобус», «Зоря», «Життя й Революція», «Гарт». Видав збірки поезій «Поезії» (1918) та «Земля» (1921), відтак публікував вірші лише в періодиці, активніше зайнявшись теорією літератури.
У 1933 р. його звільнили з усіх посад «за протягування націоналістичних поглядів», а серед ночі 17.09.1937 р. Я. Савченка заарештували. 1.11.1937 р. його засудили до розстрілу. Вирок виконали наступного дня.
«Ранок – Стремління. Південь – Розпука…»
Ранок – Стремління. Південь – Розпука.
Вечір – Вмирання.
Зустрічі Мертвих. Вічна розлука. Смертне співання.
Ждання покою. Сум. Безнадійність. Туга жорстока.
Регіт безжальний, злобний, єхидний Білого Ока.
Східці таємні. Тиша. Мовчазність в круглій Печері.
Підеш у Вічність сонно-безгласний. Замкнуться Двері.
Підеш од Сонця. Там не досягне Соняшна Влада.
Будеш дивитись вічно на себе в Чорні Свічада.
Христос отаву косив
Танцювали за вікном чотири кущі,
Тоді, як не стало вже сліз.
Згинув син у боях революцій —
І ніхто чутки не приніс.
Носила осінь сонце в золотих відрах,
А мужик переплакував журбу сліпу.
– Тату! осідлайте не коня, а вітра,
Пошукайте ще раз у степу.
Може він спочиває в знемозі,
Або на грудях Великдень несе,
Не в степах на небитій дорозі —
На споришах коня пасе.
І полетіли —
Долинами,
Ярами
Та лісами.
А вгорі
На високій брамі
Самотній місяць
Грає-виграє,
Жалібно промовляє:
– Ой туго, туго мужикова,
Червона, як кров,
Як трава шовкова!
Та не пить тобі, туго,
Води з криниці —
Бо вже ж тобі, туго,
Страшне сниться.
Та не милувать тобі, туго,
Русявого сина
Парчева домовина…
А як повертались:
Упав мужик на торішніх покосах:
Аж сто зірок цвіте.
Глянув: —
Христос отаву косить
І в колиці кладе.
Глянув прострелено: хто се?
Чи ти, мій синочку, чи ти, Христосе,
Обірваний, босий?
Хто се?
Ой, зацвіли в степах слова зоряно,
Ой, заплакав смуток нив.
– Давно вже людське поле зорано
А ти й отави не скосив…
Підвівся мужик. Не ніч. Журба синя.
Став тонути в Христових очах.
– Я прийшов косить тобі за сина,
Твій син – на моїх жнивах.
Ой, полетів вітер
До мужикової хати,
Упав на призьбі:
– Добривечір!
Радій, Маріє!
Та збирай барвінок,
Стели лепехи
На помості:
Іде в степу твій батько,
А з ним —
Христос у гості…
«Стоїть. Як віск. І скорбно плаче…»
Стоїть. Як віск. І скорбно плаче:
– Один між трупами піду.
Вгорі Червоний Ворон кряче
На кров. На бурю. На біду.
І як промовить тій Пустині?
Чи дзвоном арф, чи криком труб?
Із Білих Земель – в Чорні кинув
З душею чорта – Кроволюб.
З душею чорта – що він бачить!
(А дань із Білих Лілій – дай!)
Тужи на камені. Жебраче,
Востаннє кров’ю заридай.
Хіба ж йому стоять на герці?
Якби й посмів – сліпа борба!
Тумани стеле ніч на серці,
А над туманами журба.