Мистецтво і життя. Збірник

«Горностай», власне кажучи, п’єса, де, коли змінити обставини, авторові самому могла б належати роль «роздратованої молодої людини» — Франца. Це чорна-пречорна п’єса, де вперше виступає одна з основних тем творчості Ануя: прокляття бідності. Ця перша п’єса зовсім не в дусі Жіроду, вона не позбавлена сили, але надто прямолінійна, їй не вистачає поетичного світла. У 1937 році знайомство з двома визначними режисерами — Пітоєвим, який ставить «Мандрівника без багажу» і в наступному сезоні «Дикунку», а також Барсаком[295], що створив виставу за «Балом злодіїв», — остаточно робить з Ануя справжнього драматурга, тобто людину, причетну до «таємниць» сцени. Видатні режисери нашої епохи у буквальному розумінні слова «створили» відомих драматургів. Без Жуве безперечно не було б Жіроду.

Після «Дикунки» Ануй, ще зовсім молодий, був визнаний одним з провідних майстрів сучасного театру, і п’єси його не сходили зі сцени. Видаючи їх (а вони прекрасно витримують випробування читанням), він поділить свої п’єси на «чорні» — ті, де відчутна песимістична філософія життя; «рожеві», де, незважаючи на «чорноту» людей, комедія закінчується прийняттям життя з посмішкою або покорою; «блискучі», де перемагає фантазія, п’єси «скрипучі», гіркі, блазенські і важкі, і, нарешті «костюмні», де історія вбирає у себе вічні почуття; це «Жайворонок» (Жанна д’Арк), «Бекет, або Честь божа», «Торжище шахраїв», тобто парад ганебних зрад після повернення Наполеона з Ельби, Ватерлоо і Другої реставрації[296].

Поль Вандромм у своїй прекрасній передмові до «Театру» Жана Ануя цілком справедливо зазначив, що ця остання п’єса, не лишаючи жодних ілюзій, «свідчить, що час захоплюючих комедій, блиску заради блиску відійшов у минуле. Життя багато чого навчило Жана Ануя, і передусім того, що не слід обманюватись ні в чому: ні у своєму обуренні, ні в безмірності надій, ні в людях». Театр Жана Ануя і в той же час його філософія поступово еволюціонували до свого роду всепрощення, яке нагадує, хоч і в зовсім іншому регістрі, всепрощення Жіроду.

Перший погляд на світ у театрі Ануя дуже похмурий. Ніщо так не принижує, ніщо так безжально не вириває юну істоту з раю дитинства, як бідність. Десятки разів Ануй показував, що гроші — непереборна перешкода на шляху до щастя. Тереза, героїня «Дикунки», бідна і горда дівчина, дочка музикантів-невдах; її кохає Флоран, талановитий і багатий композитор. Вона могла б, вона повинна була б бути щасливою, тому що кохає Флорана, але як розірвати з власними спогадами, зі скнарами батьками, згодними продати її, з давніми товаришами по жебрацькому існуванню? Вона страждає, коли Флоран дає їй гроші, щоб купити чемодани. У бунтарському пориві вона розкидає купюри (цей жест повторить інша героїня у п’єсі «Запрошення до палацу»), потім — леле! — підбирає їх.