Мистецтво і життя. Збірник

Ануй відводить «Репетиції» і «Навіженому» місце серед своїх «блискучих» п’єс, і вони справді виблискують, але й риплять вже здорово. У «Навіженому» чимало забавного, але комізм тут дуже гіркий.

«Скрипучі» п’єси — «Ардель, або Ромашка», «Вальс тореро», «Орніфль», «Бідолаха Бітос», «Оркестр», «Печера» — скриплять уже не так невразливо. Тут сатира бере гору над жалістю. Зло всюди. У всіх жінок — коханці; усі чоловіки це знають і терплять. Усі старі — похітливі; усі молоді люди це знають і посміюються. Генерали — генерали з водевілю. Комізм їхній у тому, що, будучи вже у відставці, вони продовжують віддавати накази. Дурні підкоряються.

У «Вальсі тореро» він пускає в хід «старі водевільні трюки», воскрешає старих маріонеток. Однак водевілі були веселими, оскільки у маріонетках не лишалося нічого людського. А у персонажів Ануя, навіть коли він скрипить зубами, лишається досить людського, щоб страждати і примусити страждати нас.

Серед «скрипучих» п’єс є два шедеври — це «Орніфль» і «Бідолаха Бітос». Ім’я Орніфль нагадує звучанням ім’я Тартюф[298], але персонаж скоріше схожий на Дон Жуана. Орніфль — людина не першої молодості, автор текстів для пісеньок, не зовсім позбавлений таланту. Його палко кохає дружина, секретарка і всі актрисульки, які приходять по роль і опиняються у нього на дивані. Легковажний, жорсткий і навіть жорстокий Орніфль — блискучий тип. Він вважав себе нічим не гіршим за інших. Просто він іноді робить те, що інші хочуть зробити. Так, це Дон Жуан, і небо, як годиться у подібних випадках, нашле на нього когось або щось. Яку-небудь Статую Командора. Небо насилає Фабріса, позашлюбного сина, про якого Орніфль навіть не знав. Фабріс, молодий лікар, закоханий і заручений, приходить убити Орніфля за те, що той колись спокусив його матір. Раптом Орніфль втрачає свідомість. Фабріс, одразу відчувши себе лікарем, діагностує серйозну хворобу серця. Орніфль хворий, він у захоплені від Фабріса і його нареченої, Маргарити. Незважаючи на напад доброчесності, дуже нетривалий, він починає впадати за нареченою Фабріса. Але Небо не дрімає. Миттєвий параліч сердечного м’яза. Бог виграв додатковий тайм.

У «Бідоласі Бітосі» «обід у ролях» (історичних осіб, на яких чекає гільйотина) — привід будувати комедію у двох планах: один — часи революції, де перед нами Бітос — Робесп’єр і горезвісний жандарм Мерда[299], другий — сучасність, де Бітос у власній ролі — помічник прокурора, який виявив жорстокість у дні Визволення, бідний злопам’ятний стипендіант, який уявив себе Робесп’єром, котрого переслідують його багаті вороги. Тут огидні усі персонажі, за винятком однієї жінки. Весь другий акт, де домінує Історія, прекрасний. Іноді дія досягає шекспірівського напруження. У фіналі знову виникає лейтмотив Злиднів.