Мистецтво і життя. Збірник

Де ж вихід? Самогубство? Надія пережити себе завдяки своїй діяльності, своїм творінням? Ні. У момент, коли я вимовляю ці слова, тінь Камю примушує мене реально відчути, що я затиснутий між стінами абсурду. Так для чого писати? Навіщо ці відчайдушні зусилля, коли я приречений все одно завтра померти? Заради слави? Вона сумнівна, і, якщо випадково переживе мене, я про це все одно не дізнаюся. Самий тип суспільства, якому можуть бути цікаві твори такого роду, скороминущий, він зникне, як зникне коли-небудь і сама Земля. Так навіщо ж? Ми з дитинства живемо майбутнім. «Завтра… Пізніше… Виростеш — дізнаєшся». Але завтра — це могила. Одного чудового дня людина усвідомлює цей обман, і обурення, яке охоплює її при цьому, і є абсурдом.

Що ж пропонує Камю? Дитя сонця, він заперечує відчай. Майбутнього немає? Хай так, насолодимось сучасним. Стати спортсменом або поетом або тим і іншим водночас. Ідеал людини абсурду — насолода даною миттю. Сізіф усвідомлює свою тяжку долю, і у цій ясності свідомості — запорука його перемоги. Тут Камю погоджується з Паскалем. Велич людини у знанні, що вона — смертна. Велич Сізіфа у знанні, що камінь неминуче скотиться униз. І це знання перетворює долю у справу рук людських, яка й повинна бути улагоджена між людьми.

Слід уявити собі, яке враження справила на молодих французів така книжка, з’явившись 1942 року. Ніколи ще світ не здавався абсурднішим. Війна, окупація, які уявлялись очевидним торжеством насильства і несправедливості, — усе найжорстокіше заперечувало думку про раціонально влаштований всесвіт. На початку століття Сізіфу, тобто людині, вдалося вкотити свій камінь досить високо на фатальну гору. Перед війною 1914 року не все, безумовно, було благополучно, до цього було далеко, але все ж таки багато чого, у всякому разі у Франції, поліпшилося. Слова «надія», «прогрес» були сповнені змісту. За чотири роки перед світовою війною брила скотилася далеко вниз, але Сізіф мужньо розпочав знову свою вічну працю. Друга світова війна зруйнувала будь-яку надію. Усе було розчавлене під кам’яною брилою. Сізіф опинився під уламками, знесилений, у відчаї. І тут пролунав молодий голос: «Так, це вірно; так, світ абсурдний; так, від богів нічого не доводиться чекати. І проте треба, дивлячись в обличчя невблаганній долі, усвідомити її, зневажити і тою мірою, якою це у наших людських силах, змінити її». Зрозуміло, що до цього голосу прислухалися. Лишалося тільки це або нічого.

Молодий письменник з перших кроків прозирнув у саме серце сучасного світу. Його роль, грубо кажучи, полягала у тому, щоб зробити цей світ прийнятним для молоді, охопленої відчаєм, не заперечуючи при цьому, що для відчаю в усі підстави.