Жінка у білому (на украинском языке)
- Автор: Коллинз Уильям Уилки
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури "Дніпро"
- ISBN: 5-308-00474-9
- Переводчик: Олександр Мокровольський
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Жінка у білому (на украинском языке)». Краткое содержание книги:
Автор таврує жадобу до грошей, звеличує чесність і мужність, що дозволяють головному героєві твору викрити жахливу змову.
— Ні, Меріан, ні слова. Скажи мені, прошу тебе, скажи хутчій, що ти про все це думаєш? Бо не знаю вже, що й думати, ані як бути далі.
— Далі ти повинна ось що зробити, моя люба. Завтра ти в той самий час неодмінно повинна піти до альтанки. Я не можу навіть сказати, як це важливо, щоб ти знов побачилася з тією жінкою, як багато від цього залежить. Цього разу ти не будеш сама. Я йтиму за тобою на безпечній відстані. Мене ніхто не побачить, але я триматимусь досить близько, щоб почути твій голос, коли що-не-будь трапиться. Анна Катерік вислизнула від Волтера Гартрайта, вислизнула від тебе. Хай там що, а вона не вислизне від мене.
У моїх очах Лора читала мої думки.
— Ти віриш, — мовила вона, — в таємницю, якої боїться мій чоловік? Меріан, а що, коли вона існує тільки в уяві Анни Катерік? Що, коли Анна хотіла побачити мене й порозмовляти зі мною тільки задля давніх спогадів? Поводилася вона так дивно, що я ладна була засумніватися в її словах. Чи можна вірити їй взагалі?
— Я вірю, Лоро, тільки тому, що спостерегла в поведінці твого чоловіка. Про слова Анни Катерік я суджу за його вчинками, і я певна, що таємниця існує.
Більше я нічого не сказала й підвелася, щоб вийти з кімнати. Мене тривожили думки, які я, коли б ми порозмовляли довше, таки виповіла б Лорі, — а саме їй небезпечно було ті думки знати. Я все ще була під впливом жахливого сну, з якого вона мене пробудила; тяжкою, гнітючою тінню падав він на кожне нове враження, на кожне Лорине слово, поки вона розповідала про свою зустріч з Анною. Я відчувала, що лиховісне майбутнє підступило зовсім близько; воно пронизувало мене холодним, невимовним жахом, навіюючи мені переконання, що довгий ланцюг злигоднів уже зімкнувся навколо нас. Я думала про Гартрайта — про того, з яким я розпрощалася колись, і про того, якого бачила уві сні, — і я теж, як бачений у видінні Волтер, почала припускати: чи не рухаємося ми сліпо й невідворотно до накресленого й неминучого кінця?
Лишивши Лору, що сама піднялася до себе в кімнату, я пішла подивитись, які стежки й доріжки ведуть до будинку. Непокоїли мене обставини, за яких Анна Катерік розлучилася з Лорою, тож мені дуже хотілося довідатись, де і як збуває сьогодні час граф Фоско. В душі я побоювалася також наслідків мандрівки, з якої сер Персіваль повернувся лише кілька годин тому.
Пошукавши обох їх у всіх напрямках і ніде не знайшовши, я вернулася додому й оглянула одну по одній всі кімнати долішнього поверху. Ніде нікого. Повернувшись у хол, я пішла нагору до Лори. Коли я минала кімнату мадам Фоско, графиня якраз прочинила свої двері. Я зупинилась запитати, чи не знає вона, де знаходяться нині її чоловік та сер Персіваль. Так, вона бачила їх обох з вікна десь добру годину тому. Граф, як завжди люб'язний, подивився вгору й, звично уважний до дружини в найменших дрібницях, повідомив її, що вони з його другом ідуть на далеку прогулянку.
На далеку прогулянку! Скільки я їх обох знаю, вони не звичні до спільних прогулянок. Сер Персіваль полюбляв тільки вершницькі виїзди, а граф (не рахуючи тих випадків, коли з чемності зголошувався супроводжувати мене) взагалі не любив прогулянок.
Коли я прийшла до Лори, з'ясувалось, що за моєї відсутності вона згадала про невирішену справу з підписом. Ми обидві геть забули про неї, захопившись розмовою про Лорину зустріч із Анною Катерік. Вона зустріла мене словами, що дивується, чому її не кличуть у бібліотеку до сера Персіваля.
— Можеш про це не турбуватися, — мовила я. — Принаймні сьогодні ніхто не випробовуватиме ні твоєї, ні моєї витримки. Сер Персіваль перемінив свої плани — справу з підписом відкладено.
— Відкладено? — вражено повторила Лора. — Хто тобі це сказав?
— Вершитель нашої долі — граф Фоско. Думаю, що саме його втручанню ми зобов'язані переміною планів твого чоловіка.
— Але ж цього не може бути, Меріан! Якщо мій підпис, як ми гадали, потрібен серові Персівалю, щоб терміново дістати необхідні йому гроші, то як він міг відкласти це діло?
— Я думаю, Лоро, що по відповідь не треба далеко ходити. Хіба ти забула про розмову сера Персіваля з його повірником, яку я підслухала на східцях, поки вони переходили хол?
— Ні, не забула, але я не пам'ятаю...
— А я пам'ятаю. Було запропоновано два виходи. Або добути твій підпис під документом, або виграти час, видавши векселі на три місяці. Очевидно, він вибрав друге, і ми можемо сподіватись, що на якийсь час нас звільняють від участі в фінансовій скруті сера Персіваля.
— Ох, Меріан, це звучить надто гарно, щоб бути правдою!
— Ти так гадаєш? Не так давно ти зробила комплімент моїй пам'яті, а це вже наче сумніваєшся в ній. Ось я дістану свого щоденника, і ти побачиш, правду я кажу чи ні.