Музей покинутих секретів
- Автор: Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-293-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Музей покинутих секретів». Краткое содержание книги:
… Я майже чую в цій хвилині Лялюсьчин голос, який розсудливо каже мені, мов холодну ніжну долоньку кладе на розпашілу голову: ну чого ти комплексуєш?.. А таки комплексую, золота моя дівчинко (бо ти — моя золота дівчинка, була, є і будеш, що б там не чекало на нас попереду!), — комплексую, і навіть знаю, чого. І навіть чесно можу собі це сказати (тільки от тобі — не знаю, чи зможу!): щоб по-справжньому мати чим пишатися, я б, сука, мусив сім років тому розп'ястися, як Icyc Христос, на нашому почилому в Бозі термоіонному ґенераторі, — розбитись, через гланди вивернутись, сісти на хліб і воду, і кинути курити, і послати, ще тоді, подалі Тетяну з її вічним нявчанням, що не має чого вдягти (сподіваюсь, вона таки вловила собі якогось жирного хріна, коли ми розбіглися, вона була для цього ще досить гарна!), і вигризти, скажімо, для лабораторії який-небудь закордонний ґрант, і день і ніч гарувати, як бульдозер, забивши на все на світі, — а таки довести проект до кінця! Ось так. Тоді я продемонстрував би собі самому те, що своїм звільненням із каналу продемонструвала ти: опір матеріалу. Я знав би, що мене не зігнути, що я здатен відстояти свою територію. А я спорснув.
З мене міг би вийти вчений — вчений, а не просто кандидат фіз. — мат. наук. Але вік геніальних ідей — до тридцятки — я вже проскочив. Бор до двадцяти восьми розробив модель атома, Ейнштейн у двадцять шість опублікував «Електродинаміку рухомих тіл», Белл у двадцять дев'ять винайшов телефон… Хороший вік: уже щось тямиш, але ще нічого не боїшся, бо ще не віриш, що можеш програти. Такий суцільний політ по висхідній. В мене він пішов на розбудову власного бізнесу. Мої найкращі роки — ось вони, отут-о: в цьому офісі, в цих каталогах. У цьому галімому бортовому журналі: дві російські мідні монети в хорошому стані, до 25 евро за штуку можна вигадати на російських аукціонах… Це, тіпа, якщо пощастить. А чого б мало не пощастити — я ж везучий хрін, хіба ні?..
Чого я ніколи не розказував Лялюсьці — це, як на другому курсі мене примітив був сам Струтинський, Царство йому Небесне, — а це було однаково, що впасти в руці Бога живого. Коли дід зачовгував в аудиторію, вічно в обсипаному пухом і крейдою костюмі, все кругом ціпеніло, як перед василіском. Ми, юні лопухи, тоді не вдупляли, що цей ідол із презирливо (як нам здавалося) склепленими повіками просто вусмерть із нами нудиться: між ним і нами лежала відстань, яку хіба в світлових роках далось би заміряти, а Струтинський не був педагог і не вмів і не збирався тої відстані з свого боку долати. Що він, проте, дивом умів, — це розгледіти крізь свої Вієві повіки серед потоку студентів тих, хто мав потенцію коли-небудь ту відстань здолати сам, розігнатися думкою до потрібної швидкости. Нас було троє таких у нього на курсі — Гоцик, Захара і я, і він нам трьом і викладав — а з решти потоку збирав контрольні й віддавав нам на перевірку. На його семінарах я вперше звідав те сліпуче відчуття щастя, яке дає енергія вивільненої думки, — з такою силою, як тоді, це потім більше не повторювалось ніколи. Той блиск, та ясність, коли хаос, розвидняючись під прискореним натиском твоєї думки, врешті — пах! — обертається стрункими кристалами формул, — цього ні з чим не порівняти. Повне самозабуття, і водночас відчуття всемогутности — виходиш потім на перерву, як п'яний, і чуєш, як піт тече тобі між лопаток. Куди там стрибкам із парашутом.