Празький цвинтар [без ілюстрацій]

Отож з розмови на празькому цвинтарі випливало, що насправді саме євреї-кабалісти стояли за хрестовими походами, бо мали на меті повернути Єрусалиму велич центру Всесвіту, ще й завдяки (і тут Симоніні знав, що йому буде де розгулятися) всюдисущим тамплієрам. Прикро, що згодом араби вигнали хрестоносців до моря, й тамплієри скінчили саме так, як скінчили, бо інакше б план здійснився на декілька століть раніше.

«З такими перспективами, — нагадували рабини з цвинтаря, наприклад, Уманезімо, — Велика Французька революція й американська Війна за незалежність зробили свій внесок у те, щоб підірвати християнські принципи та пошану до володаря, готуючи підґрунтя до підкорення світу євреями. Певна річ, що аби досягти цієї мети, вони мали б створити собі поважний вид, тобто заснувати масонські ложі».

Симоніні знов майстерно скористався текстами абата Баррюеля, про якого, найімовірніше, російське начальство Глінки гадки не мало. І справді, генерал Оржеєвський, якому Глінка передала документ, вирішив, що текст можна поділити надвоє: частину, яка більш-менш відповідала справжньому варіанту розповіді про зустріч на кладовищі, надрукували у тамтешніх газетах, утім, забувши (чи то вирішивши, що читачі дійсно забули, чи то просто не знаючи), що розповідь про празький цвинтар, процитована з твору Ґодше, вже з'являлася у Петербурзі десять років тому, а у подальшому цитувалася у «Antisemiten Katechismus» Теодора Фріша. А інша частина вийшла памфлетом під назвою «Тайна єврейства» («Таємниці євреїв»), з передмовою, особисто написаною Оржеєвським, у якій він писав, що вперше у цьому тексті, що нарешті з'явився на світ Божий, показано глибокий зв'язок між єврейством та масонством, котрі обоє є провісниками нігілізму (у тогочасній Росії це було надзвичайно тяжке звинувачення).

Очевидно, Оржеєвський передав Симоніні гарну компенсацію, а Глінка дійшла до того (чого Симоніні жахався й що було жаским саме по собі), що запропонувала своє тіло як винагороду за таку чудову справу; та цнотливо зітхаючи й не приховуючи тремтіння в руках, такої помилки Симоніні вдалося уникнути, натякнувши, що його доля небагато чим різниться від жеребу Октава де Маліве[284], про який десятками років пліткували всі шанувальники Стендаля.

Відтоді Глінку Симоніні більше не цікавив, утім, як і вона його. Та одного разу, завітавши до «Café de la Paix» по déjeuner à la fourchette[285], Симоніні заскочив жінку за столиком у компанії вгодованого й на око досить вульгарного буржуа, з яким вона сперечалася з неприхованим напруженням. Він зупинився, аби привітатися, й Глінці нічого не лишалося, як познайомити Симоніні з Рачковським, котрий дивився на нього з неабиякою цікавістю.