Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
Мати всміхається і відходить. А батько взагалі не мав часу до таких справ втручатися. Дяка Богу, має досить клопотів, аби тільки голова та руки витримали.
«На день» погнав Володько, коли над лісом від заходу купчились потужні кусні вайлуватих хмар. «Ах, коли б вони не розійшлися… коли б не розійшлися?» — думав.
Ступав бадьоро, радісніше. Сонце оточене зі всіх боків. Воно вперто змагається з велетенськими, сірими хмарами, що бажають наповзти на нього і задушити…
— виспівує Володько. Він задирає високо голову і впиває погляд у хмари. І вони його, здається, слухають. Повільно, мов отара летючих мамутів, зсовуються кострубаті велетні і зливаються в одну, сталевої барви масу… Знизу висуваються ще й ще хмарини. Барва неба темніє. Повітря застигає, лиш час від часу, ледь помітно, гусне, то знов рідне, ніби там вгорі хто по ньому топчеться і душить.
І коли небо приймає барву старої бронзи, коли починає вирувати, вибухають перші упередливі громові рокоти. Сонце згасло нараз. Шарпнувся вітер. Знов і знов на чорноті неба хтось блискавично креслив і стирав огненні знаки.
«Фііі! Фііі!» — брязнув вітер. По дорогах піднялася курява. Верхи дубів розпатлались. Пв житах і пшеницях заплигали зграї лютих тигрів. Володько не стоїть, не сидить. Він бігає, стрибає, голосно виспівує якусь пісню, яку щойно видумав і яку зараз забуде. Голос його бореться з вітром. Волосся, сорочка рвуться з намагою зірватись і відлетіти під хмари. Корови злазяться докупи…
Крап-крап, крап… Одна, друга, десять… На відкриту голову луплять хльосткі краплини. Тріснув грім — гуррур! — покотилося горою… Хтось відкрив там заставу і дощ прудкий, скісний, змішаний з градом сипнув на землю…
Володько нижиться… Міцніше, міцніше! По чуприні, на чоло, щоки і бороду течуть потьоки. Сорочину промочило одразу. Тіло чує холодні струми води, яка стікає по ногах додолу. Небо рішуче розбурилось і громи вигравали свою велику музику, що так личила до сіро-бронзових дубів.
І Володько не відчуває прикрості. Навпаки. Йому здається, що це ще мало. Йому далі співати хочеться, і коли б дощ не так плюскав у рот, він заспівав би щось подібного до того, що діється навколо.
Буревій так само зник, як і навалився. Остання черевата хмарина відкрила сонце, і воно бризнуло на світ свою горіючу міць. Бризнуло світлом, теплом, розсипалось барвами коштовних каменів по всьому, що росте. Бризнуло, щоб підняти з долини і з-над Жолобецьких та Угорських лісів тяжкі валуни туману.
Озеро вже вилилось, і вода свавільно толочить трави. А навкруги свіжо, невинно, так ніби волошки, маки і все, все зненацька відчуло молодість і засміялось дзвінким радісним сміхом.
Другого дня ранком Матвій квапиться обійти поле і поглянути на те, що полишили вчорашні веремії неба. Гей! гей! Усмішка широка сама напинає уста. Роса дзвенить… «А пшениця, різалма, таки вилягла. Казав не давати гною… Кілька кіп полеглиці буде…» — міркує. А жито муром стоїть, лиш дещо вклонилося сходові, по котрому вже гарцює свавільне сонце ранку.
Зітхає широко, легко. М'язи курчаться, мов у молодого. Ноги несуть самі довгою, росяною межею — вздовж, впоперек і назад вздовж.
Чудесно! Рости, рости! Клуню клав не для грашків. Вміститься живого золота досить. Ось тільки стріху пошиє, та дещо нових делів з осичини наколе, та подилює, бодай від «фронту»… Хай хоч від дороги вигляд пристойний прийме… А збіжжя увійде до неї… То, що увійде, то увійде…
II
Прийшла цього гарного літа війна. Шлях від Крем'янця до Шумська не битий, але широкий. Від Матвієвого хутора пішов він просто полями на схід і врізався в саму гущу Жолобецького лісу.
Одного ранку виїхав звідти козацький полк. Коні гиржать, списи відблискують у сонці, шаблі бряжчать. Курява від комонників товстою ковдрою криє стерні і півкопи наліво. Люди там, жінки з пишними грудьми, підтиканими спідницями, позакачуваними рукавами, діти-пастушки, старе й мале збіглось до шляху.
Коні ритмічно помахують головами, пирхають… Спітнілі їх груди виграють вальками вип'ятих м'язів. Копита м'яко топчуть шлях і збивають куряву.
Вершники бадьорі й веселі. Гору кучерів над лівим ухом криє напнутим дашком круглий кашкет, який дивом дивним тримається потилиці. Через груди навхрест рушниця, шабля і «патронташ»: Ширізні штани з червоними лампасами.