Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
— І добре, — казав Матвій. — Не люблю того спільного. На своєму хоч стань, хоч сядь, хоч покотом. Я тут пан. Так. Кожний має право на кусник права в собі.
Тому межу суворо берегли, тому коло товару зіваків не давай і вуха май нагостро. «Ах, коли то воно скінчиться», — думає не раз Володько. Думає всоте, втисячне — поле, поле й поле, посередині буда, соломою крита, там міх для спання, там лантухи на гичку, там палиці з ліски, цяцьковані ножиком-рачком з червоною колодочкою за три копійки. Буревій, злива, дощ — буда сховає, Володько сам ставив крокви, збивав лати, крадені з двірських штахетів, і пошивав старими з панської клуні сніпками. На випадок війни — два склади зручного каміння припасено.
Думи заважають Володькові… Кляті, вічні, дурні думи.
— А куди, Рогата, щоб тобі очі злегенька, Бог дав, вилізли!
Це саме тоді, коли думи разом з Тарасом Бульбою коло лубенського форту вертілися, де славний батько Тарас карав неславного сина за зраду.
— Хто були ті запорозькі козаки? — питав Володько минулої неділі свою «госпожу» учительку, яку навідував також літом та брав у неї книжки.
— Такі були воїни… На Дніпрі Січ свою мали і за землю руську та царя православного ляхів-єзуїтів, турків та татар шаблями воювали.
— А що то є Україна? — невгавав Володько.
— То, кажеться, така область над Дніпром… Там десь коло Києва.
Неясні це відповіді і цікавість не вдоволена.
— Во-лодь-кууу! Володь-кууу! — чує зненацька хлопець. Зривається, бо лежав черевом на землі і пацав ногами. Мав саме за Рогатою бігти.
— Володь-кууу!..
— А чогооо?!
— Угорщикиии!
Це Хведько. Товар його у долині над границею. Хведька видно за горбом тільки по пояс. Приложив долоню до рота і кричить… Небезпека! Сполох! Ворог на овиді!
Володько зривається і, мов стріла, летить над границю. За Рогату зовсім забув. З долини швидко одну по другій жене Ілько свою худобу.
Корови попутані гицають, як тільки можуть, з останніх сил, а Ілько газдилить по їх клубах палюгою. З другого боку німий, також відганяє скоріш свої корови догори від границі.
— До купи! Ільку! Згонь до купи товар! — кричить на бігу Володько. — Ти! Ти! — вимахує руками на німого і показує, щоб згонив і свій товар до буди. Той помічає і вихором летить на вказане місце.
— Гей, гей! — кричить Володько, розмахує товстючою палюгою і пре до границі назустріч ворогові. За ним побіг Хведько, за Хведьком німий.
Добігли до границі і зупинилися. Володько швидко дихає. На чолі піт. Перед ними Григоркове з нескошеним вівсом поле. З протилежного боку з гори від каменоломень женеться в долину з десяток угорських пастушків. Вони пасуть на толоці, тому їх багато. В руках у кожного бук і торба каміння.
Побачили противників і зупинилися.
— Давай-давааай! Давай-давааай! — потрясаючи високо над головами буками, хрипливими дикими голосами викрикують вони своє воєнне гасло.
«Приймати? Не приймати?» — швидко працює Володькова думка, але німий уже белькоче і потрясає палицею.
— Давай-давааай! — викрикнув Володько і добавив лайку.
Затягнули хором угорщуки. Така образа! Боже, така непростима образа!
Відчитали їм Володько й Хведько. Таке нечуване зухвальство трьох бельбасів зовсім роздратувало ворогів. Німий лопотить безупинно, розмахує товстючою своєю палюгою і готовий з копита кинутися в бій. Але Володько ні.
— Каміння давай! — гукнув він. Хведько кинувся до схованки по каміння. Цього цінного військового знаряддя по цю сторону обмаль, тому треба обходитися з ним обережно. Під час бою треба по можливості підбирати те, що накидає ворог.
А той гнався вже щодуху вділ до сіножатей. Ось вже гицають високою травою, добігають до Григоркового вівса і зникають. За пригорком їх не видно, тому напруження, поки вони вигулькнуть на цьому боці, ще більше.
Скільки їх? Раз, два, три — п'ять, що бігли ззаду, а спереду також з п'ятеро. Нападу треба сподіватися з боків і спереду.
— Держіться, хлопці! — затискає зуби та кулаки Володько. Німому наказ дивитися на правий відтинок, Хведька ставить на лівий, а сам усередині.