Тяжкі часи
- Автор: Диккенс Чарльз
- Серия: Вершини свтового письменства #7
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тяжкі часи». Краткое содержание книги:
— Ну, гаразд, мохьпане: тоді, як вам коли трапитьхя підтримати який-небудь мандрівний цирк, ми більше ніж хквитуємохь. А тепер, мохьпане, хай ваша дочка мене вибачає, але я хотів би на прощання щохь вам хказати.
Луїза й Сесі вийшли до суміжної кімнати. А пан Слірі, поколотивши грог у склянці й хлиснувши трохи, провадив:
— Мохьпане, вам, либонь, не треба казати, що хобаки тварини дивовижні.
— Так, чуття в них надзвичайне, — погодився пан Товкматч.
— Чуття чи не чуття, щоб я пропав, коли знаю, що воно таке, але це прохто диво якехь. Як вах хобака знаходить, з якої далечі прибігає!
— У них дуже тонкий нюх, — пояснив пан Товкматч.
— Щоб я пропав, коли я знаю, що воно таке, — ще раз проказав пан Слірі, хитаючи головою. — Але мене, бувало, хобаки так знаходили, що мені мимохіть думалохь: чи не прибіг той хобака до іншого хобаки й не хпитав його: «Хлухай, ти чахом не знаєш такого чоловіка, Хлірі на прізвище? Він цирк держить. Огрядний такий і хліпий на одне око». А той другий хобака й відказує: «Та я хам його не знаю, але одна моя знайома хучка, по-моєму, його знає. Ходім-но до неї». А та хучка, мо’, подумав, подумає, та й каже: «Хлірі? Знаю, аякже! Мені одна моя приятелька недавно про нього розповідала. Я можу вам його адреху дати». Бачте, мохьпане, я ж увехь чах у публіки перед очима, ввехь чах мандрую з міхта до міхта, то, певне, багато є таких хобак, що вони мене знають, а я їх ні!
Пан Товкматч аж розгубився, почувши те глибокодумне твердження.
— Хай там як, мохьпане, — провадив Слірі, хлиснувши грогу, — а були ми якохь у Чехтері, дехь тому рік і два міхяці. І охь одного ранку, хаме вихтавляли ми наших «Дітей у ліхі», як раптом вибіга з-за лаштунків на арену хобака. Видно, здалеку прибіг, замучений такий, і кульгає на вхі лапи, і майже зовхім хліпий. Оббіг ухіх наших дітей одного по одному, принюхуючихь, наче шукав якоїхь дитини знайомої, а тоді підбіг до мене, нахилу-нахилу підкинув задні лапи, похтояв на передніх, покрутив хвохтом, упав і здох. Мохьпане, той хобака був Танцюй.
— Собака Сесиного батька!
— Так, учений хобака Хехіліїного батька. Отож, мохьпане, знавши того хобаку, я можу заклахтихь, що його хазяїн умер і ліг у домовину, перше ніж пех прибіг до мене. Ми з Джозефіною й Чілдерхом довго радилихя, хповіщати Хехілію чи ні. І вирішили, що не треба. Якби що втішне… А так — навіщо її марно тривожити та журби завдавати? Отже, чи він її по-підлому покинув, чи волів поневірятихь хамотою, аби їй долі не занапащати, ми, мохьпане, не дізнаємохь ніколи, поки хвіт… ні, поки не дізнаємохь, як хобаки знаходять нах.
— А вона й досі береже ту пляшку з ліками, що по них він її послав, і віритиме, що він любив її, до останньої своєї хвилини, — озвався пан Товкматч.
— А з цього, мохьпане, можна вихнувати, по-моєму, дві речі, — сказав пан Слірі, замислено дивлячись у свою склянку з грогом, — по-перше, що бува на хвіті любов зовхім не корихлива, а якраз навпаки; а по-друге, що така любов вхе розважує й розраховує — чи радше не розраховує — хвоїм хпохобом, і збагнути той хпохіб чахом бува нітрохи не легше, ніж розгадати хобачі хитрощі!
Пан Товкматч дивився в вікно й не відповідав. Пан Слірі допив грог і покликав Луїзу й Сесі.
— Хехіліє, люба моя, поцілуй мене і бувай здорова! Мені, панно, дуже втішно було бачити, що ви її за хехтру маєте, і вірите їй, і шануєте її, як рідну. Хподіваюхя, що ваш брат надалі буде гідніший вах і не завдаватиме вам більше прикрохті. Мохьпане, дайте, я вперше й вохтаннє хтихну вашу руку! І не зневажайте нах, бідних нетяг. Людям треба й розважатихь. Нехила їм увехь чах тільки вчитихь або ввехь чах тільки працювати; не так їх хтворено. Ми вам потрібні, мохьпане. Будьте мудрі, але будьте й лахкаві до людей і шукайте в нах доброго, а не поганого!
— І зроду я не думав, — додав пан Слірі, ще раз простромивши в двері голову, — що з мене такий балакун!
Розділ IX
І ОСТАННІЙ
Дуже небезпечна річ — відкрити що-небудь дотичне до чванька й марнолюбця перше, ніж він відкриє його сам. Пан Горлодербі забрав собі в голову, що пані Спарсіт учинила нахабно, пхаючись поперед нього й виставляючись розумнішою. Він не міг пробачити їй блискучого розкриття таємниці пані Пеглер, і думка, що на таке зухвальство зважилась залежна від нього людина, крутилась і крутилась йому в голові, аж поки виросла, мов снігова куля. Врешті йому сяйнуло, що як він прожене цю високородну жінку та матиме потім змогу казати: «Вона була вельможного роду й дуже не хотіла йти від мене, але я її здихався, бо нащо вона мені здалась», — то цим здобуде якнайбільшу славу зі своїх взаємин з удовою нащадка роду Паулерів та небогою леді Скеджерс, а воднораз покарає мані Спарсіт йо заслузі.