Тяжкі часи

— Мохьпан тебе порятував, Хехіліє, і я його порятую. До того ж цей парубійко великий пахкуда й прихвохтень того язикатого чванька, що мої хлопці колихь трохи у вікно не вишпурнули. Ніч має бути темна; а в мене є одна коняка така тямуща, що хіба говорити не вміє; і є один поні, що за годину вбіжить п’ятнадцять миль, коли ним Чілдерх правуватиме; і ще є хобака такий, що вдержить будь-кого на одному міхці хоч би й двадцять чотири години. Підійди якохь до вашого панича й шепни йому, що як наша коняка затанцює, хай не боїтьхя, що вона понохить, а виглядає бідки, запряженої одним поні. А як та бідка нах дожене, хай зразу до неї перехтрибує, і вона його вдух домчить куди треба. Як мій пех дахть цьому парубійкові хоч ногу підняти, то я його прожену геть, а як моя коняка до ранку зрушить з того міхця, де затанцювала, то я її знати не ххочу. Ну, йди, хутчій!

Усе впорали так хутко, що за десять хвилин пана Чілдерса — він знічев’я швендяв у капцях по ринку — було про все повідомлено, а повіз пана Слірі вже стояв запряжений. Варт було побачити, як учений собака стрибав круг нього й гавкає, а пан Слірі навчає його самим здоровим оком, що йому слід пильнувати Бітцера. Щойно стемніло, вони втрьох сіли в повіз і від’їхали; вчений пес (здоровенна звірюка), не спускаючи Бітцера з ока, біг біля самого колеса з того боку, де він сидів, аби бути напоготові, в разі він виявить хоч найменше бажання злізти.

Решта троє просиділи в заїзді цілу ніч, не склепивши очей з великої тривоги. Аж о восьмій годині з’явились пан Слірі та його пес, обидва в пречудовому гуморі.

— Вхе гаразд, мохьпане! — сказав пан Слірі. — Ваш хин тепер, певне, вже на худні. Чілдерх підхопив його вчора ввечері за півтори години піхля того, як ми від’їхали. Коняка моя танцювала польку до упаду (вона б і вальха танцювала, якби не збруя), а тоді я хказав їй хлівце, і вона гарненько захнула. А коли той молодий пахкуда хказав, що піде далі пішки, пех мій хтрибнув на нього, вчепився в нашийну хустку, повалив його й покачав трохи. Він тоді зліз на повіз і вже хидів тихо, поки я не завернувхя назад о пів на хьому вранці.

Пан Товкматч, звичайно, засипав його подяками і натякнув якомога делікатніше, що готовий винагородити його порядною сумою.

— Мені хамому, мохьпане, грошей не треба; а охь Чілдерх чоловік хімейний, то як буде ваша лахка дати йому п’ятифунтовика, він, може, й не відмовитьхя. Ну, і якщо ви ххочете купити нового нашийника хобаці та низку дзвоників для коня, то я радо це від вах прийму. І хклянку грогу я завше приймаю. — Він уже замовив собі одну склянку, а тепер кивнув подати ще одну. — А як вам це не здається занадто дорого, мохьпане, то почахтуйте мою трупу, дехь так по три шилінги шіхть пенхів на душу, не рахуючи хобаки; це їм буде велика втіха.

На всі ті дрібні знаки вдячності пан Товкматч пристав дуже радо. Хоча, сказав він, уважав їх надто незначними, як за таку велику послугу.