Поштова лихоманка

— Ну, це, звісно, дуже люб’язно з вашого боку, пане, — промовив спантеличений Поні, — але це тільки спроба заклеїти діри у стінах шпалерами, справді. Якщо ми не проведемо капітального ремонту, то закладемо собі тільки ще більші проблеми в майбутньому... 

— За рік чи близько того ви зможете представити нам будь-який план! — товариськи промовив Злотний. — Ваш досвід та винахідливість — запорука порятунку компанії! Втім, я знаю, що ви — зайнята людина, і я не маю права вас затримувати. Ідіть же й сотворіть диво економії, пане Поні! 

Пан Поні вибрів з кабінету — гордий, вражений, сповнений жаху. 

— Старий наївний дурень, — сказав Злотний сам до себе, нахилився і висунув нижню поличку робочого столу. Звідти він дістав ведмежий капкан, не без зусилля звів його, а тоді став посеред приміщення, поклавши капкан у себе за спиною. 

— Ігорю! — гукнув він. 

— Так, гасподарю, — сказав Ігор позаду нього. Почувся металевий брязкіт. — Гадаю, це ваше, гасподарю, — продовжив Ігор, подаючи Злотному замкнений капкан. 

Злотний опустив погляд. Ноги Ігоря мали неушкоджений вигляд. 

— Як тобі вдалося... — почав він. 

— О, ми, Іґарі, знайомі зі звичькамі дапитлівих гасподарів, — похмуро повідомив той. — Адін мій пан, було, ставав спиною до ями з гострими кілкамі. Ох ми й хіхотіли у нього за спиною, панє. 

— І що було далі? 

— Адін раз він забувся і сам туди вступів. Ось вам і смєх, панє.  

Злотний розреготався, після чого повернувся до свого столу. Такі жарти він не полюбляв. 

— Ігорю, скажи, я божевільний? — спитав він.  

Ігорі не мають опції брехати своїм господарям. Це — частина кодексу Ігорів. Цей конкретний Ігор знайшов порятунок у суворому дотриманні буквальної правди. 

— Нє думаю, щьо міг би так сказати, панє, — відповів він. 

— Має бути саме так, Ігорю. Або я божевільний, або всі інші, — сказав Злотний. — Тобто я ж демонструю їм, що я роблю, показую, як саме краплені карти, я пояснюю їм, яким я є... а вони тільки з посмішкою штовхають один одного під ребра, і кожен вважає себе пречудовим хлопцем, раз веде зі мною спільний бізнес. Вони ставлять справжні гроші проти фальшивих. Вони вважають себе майстерними маніпуляторами, а самі йдуть на заклання, як ягнята. Обожнюю спостерігати за виразом їхніх облич, коли вони почуваються хитромудрими. 

— Це точна, панє, — погодився Ігор. 

Про себе він роздумував, чи все ще відкрита та вакансія в новій лікарні. Його кузен Ігор уже туди влаштувався і стверджував, що це чудова робота. Часом працювати доводилося цілу ніч! І тобі видавали білий халат, стільки гумових рукавичок, скільки подужаєш з’їсти, а найголовніше — тєбя паважалі. 

— Це ж так... елементарно, — говорив Злотний. — Заробляєш, коли компанія занепадає, заробляєш на її відновленні, можеш заробити навіть на управлінні нею, а коли вона банкрутує, продаєш її самому собі. Та саме тільки право оренди варте цілого статку. Дай Альфонсові його горішки, гаразд?