Улюбленець слави
- Автор: Кэри Джойс
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00466-8
- Переводчик: Леонид Степанович Танюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Улюбленець слави». Краткое содержание книги:
Натовп зібрався не дуже великий, і ніякими неприємностями нам це не загрожувало (не було тієї маси «професійних» роззяв, котрі неодмінно позбігалися б сюди, якби інформація про званий обід потрапила у пресу). А причиною галасу стало те, що «наш» боббі, бажаючи розчистити вхід, відштовхнув од дверей якогось літнього джентльмена; над ним схилилась якась блякла жінка з височенним чолов'ягою у старомодному капелюсі; вони кричали, щоб поліцейський не чіпав старого. Старий теж кричав щось незрозуміле, його циліндр валявся на бруківці, і жінка, піднявши його й почистивши рукавом, намагалася начепити той циліндр старому на голову. Раптом я впізнала в цій жінці Дейзі і зрозуміла, що старий джентльмен — це Гулд, а високий чолов'яга — Раунд.
Я не на жарт перелякалась (не дай бог зчиниться скандал, який потрапить потім у газети, для Честера це була б велика прикрість) і, швидко влізши в сукню, побігла вниз. Містер Гулд розпалився і не хотів нічого слухати, а Дейзі ще й досі намагалась одягти на нього циліндр. Я пояснила полісменові, що це наші друзі, і запросила містера Раунда в дім, але він демонстративно заявив, карбуючи кожне слово, що це неможливо.
— Надто пізно, місіс Німмо! Нам тричі відмовили у прийомі, а тепер ще й спустили на нас оцього цербера!
— Але ж, містере Раунд, полісмен просто не знав, хто ви.
Раунд підвищив голос (звертаючись більше до натовпу, ніж до мене):
— Хіба ви не знаєте, що через отой ганебний лист містера Німмо, адресований у «Лілмут стандарт», містер Гулд змушений був зняти свою кандидатуру до ради графства?
— З якої ж такої причини, містере Раунд?
— Ой лишенько! — заголосила Дейзі, яка, як завжди, нікого й нічого не слухала.— Примусьте його одягнути капелюха. У нього цілий тиждень нежить, не вистачало, щоб він застудив легені, тоді вже зовсім зляже.
— Справа в тому, місіс Німмо, що ваш чоловік ударив ножем в спину свого старого друга, і, можливо, вбив його.
— Ой лишенько! — верещала Дейзі.— Хай би вже хутчій приїхала машина!
Містер Раунд, котрий намагався тримати себе в руках, але раз у раз вибухав гнівом, тут же виголосив промову, в якій накликав усі земні кари на голови зрадників, що продали і свій клас, і свою ідею, перетворившись на лютих і мстивих гнобителів, що переслідують чесних людей, які насмілились мати власну думку й боронити її. Отже, я не менше за Дейзі зраділа, коли нарешті під'їхала їхня машина, і Гулд зробив спробу влізти до неї. Він так знесилів, що Раундові довелося припинити свій монолог і допомогти нам підсадити старого, а потім, уже в кабіні, підтримувати його за плечі, щоб той часом не випав. Гулдове тіло раптом на якусь мить обм'якло, і я, жахнувшись, подумала, що він от-от сконає.
Тим часом Дейзіному спокоєві можна було тільки позаздрити. Побачивши мій переляк, вона поцілувала мене й почала втішати своїм пестливим голосом:
— Сердешненька ти моя! Треба ж було, Ніночко, щоб це сталося саме тоді, коли в тебе обід! Але що ти хочеш від тарбітонців! Викинь їх з голови, іди собі, дорогенька, у тебе свій клопіт.
І справді, Гулдова неміч і Раундові монологи про якийсь лист у лілмутську газету так вибили мене з колії, що я забула про час. Я заклякла, розгублена, знетямившись так, ніби мене вдарило — і раптом побачила, що стою посеред юрби, яка з величезною цікавістю вивчає мою вечірню сукню. Мені стало ніяково й гидко, я жахнулася і цих людей, і (як не дивно) самої себе. Огида, ніби нудота, підступила мені до горла, і, підхопивши спідницю рукою, я метнулася сходами нагору.
91
Лють безпорадної людини, очевидно, тому така жахлива, що мимоволі починаєш думати: скільки ще є на світі тієї кривди, і як легко вона може впасти На твою голову і розчавити вже тебе, а не когось іншого. Мені й досі ввижалися зойки старого Гулда, а перед очима стояло його набрякле кров'ю обличчя і ноги, що дрібно тремтіли, як у лихоманці, коли ми з Дейзі пхали його в машину, щоб нарешті змусити змовкнути (нам це вдалося лише завдяки тому, що він був надто старий і кволий). І коли я підіймалась у вітальню, в мене самої тремтіли коліна,— так, ніби я щойно врятувалася від чогось неймовірно страшного.
І як же я здивувалася, коли, увійшовши до вітальні, побачила Честера в його улюбленому велюровому піджаку; він стояв, спершись ліктем на камін, а поруч, наче два охоронці, стовбичили Бутем з величезною купою паперів (не сумніваюся, що то все була макулатура, але Бутем вважав, що з паперами він має солідніший вигляд) і Селлі.
Селлі недавно звільнили від школи, щоб вона могла «вносити свою пайку у справу війни»; дівчинка була тепер уже вища за мене на голову. Тепер уся ця трійця поглядала на мене зверху вниз: на обличчі Селлі читався серйозний, але трохи поблажливий докір, у Бутема був чисто баранячий погляд, дурний або пихатий,— залежно від того, як до нього ставитись; а Честер стежив за мною з тим іронічним виразом обличчя, який він засвоїв ще з часів моєї «зради» на початку війни, той погляд означав: «Ану, що там ще вигадала наша люба леді?»