Тисячолітній Миколай

В мене ще гуло в голові од ідіотського перемелювання слів на британських жорнах містера Робінсона, як Козурін уже вимудрив мені нове завдання.

— Одержано дані,— повідомив він, — що в Вупперталі якась текстильна фабрикантка живе з нашим офіцером, колишнім військовополоненим. Мабуть, у нього рильце в пушку, от він і ховається під спідницею фрау капіталістки. В тебе з таборами пауза, візьмись за це діло.

Я промовчав. Плюнути б у тхорячу мордочку Козуріна, так субординація ж. Тому мовчки відкозиряв і посунув до своєї вілли.

Ми жили так. Козурін займав «штабний» будинок — простору триповерхову віллу, конфісковану союзниками в якогось фашистського туза. Там були наші канцелярії, там приймали ми своє начальство, просторі підвали під будинком призначалися для «ворожого елементу», і хоч там нікого ще не було, підвали цілодобово охоронялися автоматниками Льоні Зябрєва, і виходило так, що, крім постійного вартового біля грибка з портретами керівників союзницьких держав і державними прапорами, ми ще тримали вартового біля Козуріна, щоб оберігати його дорогоцінне життя. Сусідній будиночок займали ми з майором Михном, автоматники жили в будинку через дорогу, ще в одному будинку, який ми звали «мисливським замком», бо там був величезний зал, весь у темному різьбленому дереві, з гігантським каміном, з безліччю мисливських трофеїв на стінах, — так от у тому будинку була наша їдальня, тому там жив Попов з своєю Вірою, що виконувала обов’язки куховарки, а в підвалах і на горищах, у всіх сховках і закапелках порядкував потайний Коляда, який все щось добував, вимінював, вименджовував і, мабуть, збував з чималою вигодою для себе й Козуріна.

Я розповів Гаврилові Панасовичу про «завдання», одержане від Козуріна, Михно махнув рукою.

— Наш командирчик мріє вискочити з лейтенантів одразу в генерали! Мене вже замучив, тепер добрався до тебе, капітане.

— На мені де сяде, там і злізе.

— і що він там вигадав? Мене вже куди не штурляв — і скрізь пустий номер!

— Тепер фабрикантка з Вупперталя і наш полонений.

— Коли хоч, давай я змотаюся до Вупперталя і спробую розкрутити це діло, — запропонував Михно.

— Незручно валити на тебе ще й це, — завагався я.

— А, один чорт! Однаково ж треба спокутувати гріхи й злочини!

— Які в тебе гріхи та злочини?

— Про це не питають. Спокутуй, а там видно буде. То як: віддаєш мені фабрикантку?

Він не став одкладати і ще того ж дня, взявши одну з наших машин і сержанта Васю Наумкіна в помічники, з’їздив до Вупперталя, а ввечері розповідав мені про свою експедицію.

— Ну, знайшов! — розводив руками Гаврило Панасович. — Ох, і знайшов! Жіночка — як магніт. Я вже й так і сяк, боком-боком, щоб знейтралізувати силу тяжіння, а воно тягне мене, просто таки цурпелить — спасу немає, фрау ж тим часом наставила цицьки прямою наводкою і винявкує до мене: «Герр офіцір цікавиться Алексом? Ну, так, Алекс живе в мене. Що? Чи Алекс спить зі мною? Коли вам так хочеться знати, — так, ми робимо це. Де зараз Алекс? Я не можу сказати, це комерційна таємниця. Ах, вас це не вдовольняє? Ви обурені? Гаразд. Я скажу вам, що Алекс на деякий час відлучився в справах фірми». Одним словом, отака балачка. З прямої наводки так мене й не спустила, тоді стала заліплювати мені рот якоюсь зеленою гидотою — лікер чи що — і все доводила мені, що вона без Алекса ніяк не може, Алекс же оцей не може без неї, а нам він зовсім ні до чого. «Ну, навіщо вам Алекс?» — мурчала вона, а я й сам собі подумав: справді, навіщо нам цей чоловік? Фабрика її стоїть, кому тепер тут до фабрик, але фрау не склала рук, а зайнялася комерцією. Щось вона купує, перепродує, одним словом, спекулює. Я так зрозумів, що цей Алекс (вона каже, він з Ростова чи що) її агент, він летить то в американську зону, то до французів, видно, хлопець з головою, попри всю нашу соціалістичну неповороткість і недотумкуватість. А фрау готова, знаєш на що? Запропонувала викуп за Алекса! Дає машину найкращої англійської тканини для мундирів. Я сам брати не насмілився, сказав: подумаємо.