В нетрях Центральної Азії

Порядок у нас був такий: старалися встати до світанку, щоб зварити чай, потім нав'ючити тварин і виїхати, коли стане видно. Йшли 5–6 годин, іноді 8-10, зважаючи на місцевість, зупинялись, де корм був кращий, а намети ставили по кругу, вхід робили з внутрішнього боку, щоб злодії не мали змоги пробратися непомітно до кого-небудь.

У деяких прочан були собаки, які стерегли вхід до намету свого господаря. Приблизно раз на тиждень робили дньовку, вибираючи місце з доброю травою, щоб підкормити яків і самим відпочити.

Треба ще сказати, що міняють верблюдів на яків тільки ті прочани, які йдуть у Лхасу влітку в мокру погоду, а ті, що йдуть взимку, можуть іти туди і на верблюдах. Корма на Тібетському нагір'ї взагалі погані. В мокрих місцях росте густо трава бухачирик, що означає сила яка; у неї стебло дуже тверде, а м'яка головка невелика. Це майже те ж, що наш дерису (чий), але тільки останній росте на сухих місцях, а той на сирих, яких там багато, і старі яки і верблюди його не можуть жувати і худнуть. Тому в далеку путь у Лхасу треба вибирати молодих тварин.

Місцевість в Тібеті взагалі дуже нерівна, багато гірських пасом, а також рік і річок, грязьких місць на солончаках і на берегах рік, де тварини грузнуть, багато бродів, де треба вибирати мілкі розливи по рукавах, щоб не підмочити в'юки. Є високі перевали; особливо запам'ятався один, який називається Убаші-хайрхан, тобто милостивий убаші (мирянин з духовним обітом). Справжньої назви його не вимовляють, щоб не розгнівити духів. На перевалі, звичайно, велике обо — купа каміння і різних дарунків — ганчірок, кісток, хадаків, рогів яків, а, йдучи мимо, прочани неодмінно палять благовонне куриво.