Переможець отримає все
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-39-5
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Переможець отримає все». Краткое содержание книги:
Видавництво «Зелений пес» має за честь повідомити: відтепер усі літературні новинки Маестро інтелектуального детективу, як називають його шанувальники, представлятиме персональна авторська серія, яку ми саме так і назвали. А дебютує серія гостросюжетним детективом «Переможець отримає все».
Коли хтось загадковий спробує очорнити світ, у якому ти живеш, ти повстанеш, аби перемогти. Бо лиш сильні чоловіки вміють перемагати, бо лише переможці отримують все!
Тож, любі читачі, приємних вам відкриттів і якнайліпших вражень!!!
— Ну, не знаю… Все гаразд?
— Ну, не знаю… — в тон йому відповів Петро. — Будете дивитися.
Він повернувся до гаража, де одразу завівся мотор, і «Октавія» хутко вискочила на дорогу. Спритно розвернувшись, майстер припаркував її біля воріт і сказав:
— Давай, уперед… поки видно.
Обійшовши машину, підозріло оглядаючи її, Віктор махнув рукою й поруч з'явилася Ольга. Вона також з якимось острахом обійшла машину кілька разів, а потім безпосередньо запитала:
— Віку, а де воно було? Ти пам’ятаєш?
Франкенштейн нарешті розплився в широкій усмішці, а потім голосно загиготів, лякаючи столичну даму:
— Га-га-га! Пані, в мене правило — якщо не знайдете, де воно було, — платите зверху ще п'ятдесят процентів. Га-га-га…
Тепер уже обличчя майстра непідробно сяяло й він був по-справжньому задоволеним, навіть щасливим. А Ольга продовжувала, водячи рукою по виступах на машині, вкотре обходити її.
— Можеш не шукати, — сказав їй Віктор, — справді не видно. Повір мені — ніхто не побачить.
— А ти бачиш чи ні? — зовсім розгублено запитала вона.
— Я просто пам'ятаю, де це було. Так що п’ятдесят відсотків його плакали, — він показав пальцем на Петра, — оскільки замовник — я.
— Ні чорта! — продовжував гиготіти той. — Розрахунки з власником!
— Будеш вимахуватися — взагалі втечемо, — сказав Віктор. — На своїй іржавій колимазі не доженеш.
— А я й не буду доганяти, — знизав плечима той. — Рано чи пізно сам прийдеш. Ні, тоді вже не прийдеш — п-приповзеш! О!
І він знову засміявся.
— Ну, гаразд, — сказав Віктор. — Усе, ми погнали. Я до тебе під'їду днями… Дякую, що послухав.
— Це моя робота… — розвів руками Петро.
— Дуже вам дякую і від себе, — сказала Ольга. — Будете в Києві — з мене квитки на Тараса Лему.
— Ідіть ви к бісовій матері! — знову замахав руками Петро, обертаючись спиною. — Все! Їдьте, газуйте! Тільки не діставайте мене…
— Вона серйозно! — намагався щось довести Віктор.
— Їдьте, їдьте! — махав руками той, але біля гаража зупинився й кинув: — Ти там у моїй нічого не поламав? Г-гонщик…
— Ну, вперед, — сказав Віктор, вмощуючись за кермом. — Їдьмо.
— Куди?
— Завезу тебе до Києва.
— Гарно звучить. Так, ніби «на базар». Зразу розумієш, що для тебе чотириста кілометрів — не проблема.
— Звичайно, ні. Хочу тебе довезти й поставити на місце, щоб із цим драндулетом більше нічого не сталося.
— Дякую. Я була би дуже рада. А ти залишишся в мене? Ну хоч трошки?
Віктор мовчав якусь мить, зафіксувавши погляд десь між панеллю приладів та педалями.
— Якщо ти запрошуєш. Та й… із Тарасом негарно вийшло, навіть не попрощався.
— Ось і попрощаєшся, — зраділа вона. — А запрошення до мене тобі не потрібне. Хочу, щоб ти це знав.
Вона вимовила це губами, а враження було таке, що сказали її очі.
Він пробув у Києві три доби. Суперзірка, як виявилося, не тримала на свого автора навіть найменшої образи. «Ні, ну я відчував, що ти з нею зникнеш, — сказав Лема замість вітання, — усе до того йшло, але не думав, що на стільки…» Віктор лише розвів руками у відповідь. Усі три доби його переслідувало легке запаморочення і, за власним визначенням, «відчуття відсутності себе самого у власному тілі», яке поступово минулося протягом часу, проведеного в поїзді на зворотному шляху. А от у голові й надалі залишалося доволі порожньо. Там не було ні Ольги, ні когось іншого.
XXIII
Стукіт у двері був тихим, але примусив його стрепенутися. Сюди рідко хтось приходив, та коли таке ставалося, він не мав звички здригатися. Чому ж цього разу? Можливо, він і досі підсвідомо чекав найгіршого, хоча від останньої зустрічі з Павловичем минуло немало часу. Однак навряд чи вони стукали б. Віктор намагався згадати, про що думав і чим був захоплений настільки, що тіло саме відреагувало на несподіваний стукіт, коли йшов до дверей, які, власне, й не були зачиненими. Здається, ні про що…
А за мить побачене у відчинених дверях на тлі вечірнього мороку змусило його здригнутися вдруге. Відчулося, як у грудях усе холоне. Ноги, язик, руки, думки — все це за одну мить наче злиплося докупи і скам'яніло. Зупинилося життя.
Там стояла Зоряна.
Та сама — єдина в усьому світі. Та, що змушувала його страждати й спричиняти страждання інших. Та, що була винна в усьому.
Він закляк на місці. Скільки разів уявлялася ця картина — вона стоїть в отворі його відчинених дверей. Скільки років доводилося бачити подумки те, чого, він був упевнений, не станеться ніколи. Чимрік ця картина поставала рідше, але завжди, приходячи сюди в його думках, вона промовляла одні й ті самі два слова: «Я прийшла…» Це була наче маленька експериментальна модель недосяжного, на жаль, щастя.