Медлевінґери

— Його і справді шкода! — сказала Ліна.

Моа пурхала навколо лампи.

— Я зняла прокляття! — кричала вона згори. — Більше ніколи Каїн не загрожуватиме медлевінґерам! Я Авель і лі-фея, і…

— І тепер ми йдемо додому! — сказав король, прикриваючи рукою позіхи. — Якщо нам пощастить, ми ще сьогодні поспимо.

— Вже йдемо? — перепитала з недовірою Моа. — Вже зараз?

Король кивнув.

— І нічого не візьмемо з собою? — не вгавала Моа. — Жодної зорової скриньки, жодного денносвіта, взагалі нічого?

— Негоже хотіти мати все найкраще від обох світів, — пояснив король, і Йоганнес помітив, який тужливий погляд він кинув на яскраве світло лампи. — Якщо ми хочемо мати те, що мають вони, нам треба і жити, як вони.

— А чому ні? — вперто допитувалась Моа, але Торіл вже схопив її за руку.

— Ходімо, Моа, — сказав він. — Байдуже, чи король має рацію, чи ні: з ними ми не почуваємося у безпеці. Якби люди довідалися про нас, то ніколи вже не лишили би у спокої. — Він посміхнувся Йоганнесові. — Цим трьом я довіряю, — додав він. — Але ж ти сама пізнала людей.

— Ніссе, Торіле, Моа, ви ще можете попрощатися зі своїми друзями, — сказав король. — І подякувати їм за все, що вони для нас зробили.

Йоганнес зніяковіло дивився на підлогу.

— Ти справді думаєш, що ми не зможемо знову жити разом? — тихо запитав він Торіла. — Так, як раніше?

Торіл, вагаючись, похитав головою.

— Ми не настільки змінилися, як ви, Йоганнесе, — прошепотів він. За кілька кроків від них Антак, Ведур і король прощалися з Бріттою. — Вони нас вчать цього у школі, і ми їм віримо. Але глянь на Моа! Або Антака! — Він зітхнув. — Перш ніж ми змогли би мирно жити разом, мало би багато що статися, — сказав він. — Як у нас, так і у вас.

— Але, можливо, пізніше, Торіле! — благально глянув на друга Йоганнес. — Коли ми виростемо! Коли ти будеш хранителем історії, а я… Може, тоді ми знайдемо можливість знову жити разом? Ми двоє? І Нісс? І Ліна? І Моа?

— Завжди все змінюється, коли дорослішаєш, — замислено сказав Торіл. — Раптом хочеш зовсім інших речей, Йоганнесе, а те, що колись було важливим, узагалі нічого не означає. Але ми знаємо місце, де закінчується тунель.

Йоганнес кивнув.

— До побачення, Торіле! — сказав він. — До побачення, Ніссе, до побачення, Моа! — Він нишком глянув на дорослих, які досі не розходилися і бесідували. — Я розхитаю одну плиту! — прошепотів він. — Якщо Покашиїнський закладе подвір'я плитами! На місці виходу плита завжди буде розхитана. Вам треба буде тільки підняти її. Зможете?

— Готові? — перервав його король. — Не треба патетики, не треба сліз! Ви пережили велику пригоду, але тепер час повертатися додому, в буденне життя!

Один за одним медлевінґери спустилися сходами вниз, а тим часом Моа кружляла в них над головами.

— Величносте! — крикнув Йоганнес. — Твоя вовча шкура!

Вони зникли в тунелі. Торіл і Нісс ішли останніми.

— Може, ми все-таки побачимося! — пошепки гукнув Торіл, махнувши рукою Йоганнесові, який стояв угорі, на сходах.