Медлевінґери

1

У сірій імлі гамбурзького весняного надвечір’я їхала вантажівка з меблями: обережно, насилу втиснулася у вузьку вуличку з одностороннім рухом, мало не зачепивши «гольф», якого власник необачно припаркував на самому розі.

— Ах ти ж, лайно! — промурмотів водій. — А ще ж ця бруківка! Кляте середмістя! І чому саме нам вічно дістаються такі рейси?

— А могло ж бути чудове передмістя, — мовив водій-напарник, запалюючи цигарку. — Котеджі… Купа місця для паркування. Жодних тобі східців…

— І котрий поверх цього разу? — поцікавився водій. — Не п’ятий?

Напарник затягнувся цигаркою.

— Лише другий, хвалити Бога, — відповів. — Та все одно високо, бо, сам бачиш, тут усе стара забудова. Мабуть, знову будуть дерев’яні східці. Вузькі. Вичовгані.

— Лайно собаче! — вдруге вилаявся водій. — Добре, хоч манатків цей клієнт настарав небагато. Зразу видно: одинак!

— Але ж шафа яка! — заперечив напарник.

— Твоя правда! — зітхнув водій. Поглядаючи праворуч, де щільно стояли припарковані автомобілі, він вів важку вантажівку дуже-дуже повільно.

Позаду залунали нетерплячі гудки.

— Ну, що за бевзь! Не лишив нам ані шпаринки! І як ми маємо тут протиснутися?

— Доведеться тобі зупинитися в другому ряді! — пробурчав напарник. — Ну, й веселенький сьогодні випав деньок!

— Твоя правда, — погодився водій.

Тут відчинилася брама одного з будинків, і до вантажівки підійшов якийсь чоловік у джинсах.

— Нарешті приповзли, — неприязно кинув він.