Тринадцята казка
- Автор: Сеттерфилд Диана
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,
- ISBN: 978-617-12-1529-0
- Переводчик: Владимир К. Горбатько
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Тринадцята казка». Краткое содержание книги:
Допитливій та кмітливій Марґарет доведеться не лише розгадати загадку «тринадцятої казки», а й зустрітися зі своєю сестрою-близнючкою… яка померла під час народження.
— Вона зараз у міс Еммеліни.
І так було аж до вечора.
А ввечері я отримала записку від самої міс Вінтер: якщо я почуваюся достатньо добре, то чи не могла б я почитати їй трохи перед вечерею?
Коли я прийшла, то побачила на столику біля міс Вінтер книжку — «Таємниця леді Одлі». Розгорнувши її на закладці, почала читати. Але не встигла я закінчити розділу, як зупинилася, відчувши, що письменниця хоче зі мною поговорити.
— А що насправді трапилося тієї ночі? — запитала міс Вінтер. — Тоді, коли ви захворіли?
Я трохи занервувала, але все одно зраділа нагоді дати пояснення.
— Я вже знала, що тут живе Еммеліна: часто чула її вночі, бачила у саду. Я з’ясувала, де вона живе. А тієї ночі я декого привела на зустріч із нею. Але Еммеліна перелякалася. Я не збиралася жодним чином її настрахати. Просто ми заскочили її зненацька, і коли вона нас побачила, то… — слова застрягли в моєму горлі.
— Заспокойтеся, тут немає вашої провини. Не картайте себе. Плач, завивання, нервові зриви — з усім цим я і Джудіт мали справу й раніше. Якщо хтось і винуватий, то це я, бо не дала вам знати раніше про її присутність у моєму домі. Тут, напевне, спрацювала моя схильність до надмірної обережності та потайливості. Те, що я не сказала про Еммеліну, було глупством з мого боку. — Віда Вінтер на мить замовкла. — А ви часом не маєте бажання сказати мені, кого це ви тоді з собою привели?
— Колись Еммеліна народила дитину, — відповіла я. — Саме ця дитина зі мною й приходила. Пам’ятаєте парубка у брунатному костюмі?
Тільки-но я це промовила, як питання, на які я й досі не знала відповіді, полетіли наввипередки з моїх вуст. Мабуть, мені здавалося, що моя щирість спонукає міс Вінтер до щирості навзаєм.
— А що то Еммеліна шукала у парку? Коли я її там зустріла, вона саме намагалася щось викопати. І вона робить це досить часто: Моріс каже, що то лисиці риються, але я знаю, що це неправда.
Міс Вінтер мовчки слухала мене з кам’яним виразом обличчя.
— «Мертві йдуть під землю», — процитувала я. — Ось що вона мені сказала. Хто ж, на її думку, похований тут у парку? Її дитина? Естер? Кого вона шукає під землею?
Міс Вінтер щось стиха промимрила, але цього було достатньо, щоб негайно воскресити у моїй пам’яті втрачений спогад про незрозумілу фразу, яку хрипко кинула мені Еммеліна тієї ночі у парку. Це були саме ті слова!
— Оце воно? — спитала міс Вінтер. — Саме це вона вам сказала?
Я кивнула.
— Мовою двійнят?
Я кивнула знову.
Міс Вінтер із цікавістю поглянула на мене.
— У вас добре виходить, Марґарет. Чесно кажучи, я й не думала, що ви така здібна. Однак річ у тім, що узгодження цієї історії в часі почало виходити з-під контролю. Ми випереджаємо самих себе. — На мить Віда Вінтер замовкла, вдивляючись у свою долоню, а потім різко поглянула мені у вічі і промовила: — Я пообіцяла вам розповісти правду. І цієї обіцянки я дотримуюся. Але перш ніж я продовжу розповідь, дещо має трапитися. Чекати лишилося недовго. Та поки що це не трапилося.
— А що…
Та не встигла я скінчити запитання, як вона похитала головою.
— Може, нам краще повернутися до леді Одлі та її таємниці?
Я почитала ще приблизно півгодини, але ніяк не могла сконцентруватися на оповіді, і складалося враження, що у міс Вінтер теж виникли проблеми із зосередженням уваги. Коли Джудіт прийшла постукати у двері і сповістити, що настав час вечеряти, я згорнула книжку й відклала її, а міс Вінтер сказала мені — так, наче ми продовжували щойно припинену бесіду:
— Якщо ви ще не дуже втомилися, то чому б вам не завітати до Еммеліни сьогодні увечері?
В означений час я рушила до апартаментів Еммеліни. Це був мій перший візит у ролі запрошеної гості, і першим, із чим я зустрілася, навіть не встигши увійти до кімнати, була густа, непроникна тиша. У дверях я зупинилася (сестри ще не встигли мене побачити) і почула, як вони перешіптуються — на межі сприйняття, коли тертя повітря об голосові зв’язки кличе до життя ледь чутний звук, так само як малесенький камінчик збурює у воді ледь помітні хвильки. Проривні приголосні стихали ще до того, як їх можна було почути, приглушені гортанні сприймалися як шум крові, що пульсує у ваших вухах. Тільки-но мені починало здаватися, що розмова припинилася, як легкий шелест, схожий на лопотіння крил нічного метелика, засвідчував її продовження.
Я прокашлялася.
— А, Марґарет. — Міс Вінтер, сидячи в інвалідному візку біля ліжка сестри, кивнула мені на стілець, що стояв з іншого боку ліжка. — Добре, що ви прийшли. Сідайте.