Тринадцята казка

Я побачила вазу з темними вітами, вони були голі й безлисті, зате усі всіяні малесенькими пурпуровими квіточками. Квіти наповнювали кімнату ніжним ароматом.

— А як ви дізналися про мій день народження?

— Ви самі нам сказали. Уві сні. Коли ви розкажете мені вашу історію, Марґарет?

— Мою? У мене немає історії, — відказала я.

— Та ні, таки є. У кожного є своя історія.

— Тільки не в мене, — похитала я головою.

І почула в ній невиразне відлуння слів, які могла промовити уві сні.

Міс Вінтер поклала на сторінку закладку і швидко згорнула книжку.

— У кожного є своя історія. Це як ваші родичі. Ви можете нічого про них не знати, ви можете втратити з ними зв’язок, але все одно вони існують. Життя може розвести вас у різні боки, ви можете самі відвернутися від них, але ви не можете стверджувати, що не маєте родичів. Так само й з історіями. У кожного, — повторила письменниця, — у кожного є своя історія. Ви мені розкажете свою?

— Не розкажу.

Віда Вінтер схилила голову набік і чекала, коли я продовжу.

— Я ніколи й нікому не розповідала своєї історії. Якщо вона дійсно в мене є, то нехай так і буде. Але все одно я не бачу сенсу в тому, щоб комусь її розказувати.

— Зрозуміло, — лагідно мовила міс Вінтер, кивнувши головою, наче й справді їй усе було зрозуміло. — Зрештою, це ваша особиста справа. Не хочете — не розповідайте. Але мовчання не є природним середовищем для історій. Історіям потрібні слова. Без слів вони стають хирлявими, починають хворіти і, зрештою, помирають. А потім їхні привиди переслідують вас. — Вона знову подивилась на мене. — Повірте, Марґарет. Хто-хто, а я знаю це дуже добре.

Я подовгу спала, а коли прокидалася, то щоразу бачила біля ліжка якусь дієтичну страву — їх для мене готувала Джудіт. Я з’їдала по дві-три ложки, не більше. Коли Джудіт приходила по тацю, то не могла приховати свого розчарування тим, що я так мало їм, але вголос не дорікала. Мені нічого не боліло — ні голова, ні спина, ні ноги, ні руки, — якщо не брати до уваги відчуття страшенної втоми і каяття, які важким тягарем лягли на мій розум і душу. Чи не заподіяла я шкоди Еммеліні? Або Аврелієві? Коли я не спала, мене без упину мучили спогади про ту злощасну ніч, а почуття провини переслідувало мене аж доти, доки я не засинала.

— Як там Еммеліна? — питала я у Джудіт. — З нею все гаразд?

Вона відповідала ухильно: чому я маю турбуватися про міс Еммеліну, коли сама почуваюся погано? З міс Еммеліною вже давно не все гаразд. Крім того, вона стара і немічна людина.

Її небажання дати відверту відповідь сказало мені все, що я бажала знати: Еммеліна почувалася погано. І в цьому була моя провина.

Що ж до Аврелія, то єдине, що я могла зробити, — це написати йому. Як тільки я достатньо зміцніла, то попросила Джудіт принести мені ручку і папір, а потім сперлася спиною об подушку і написала листа. Не вдовольнившись зробленим, я переписала ще раз, потім — іще. Ніколи раніше слова не давалися мені так важко. Коли ковдра була геть уся всіяна забракованими варіантами, я, зневірившись, вибрала лист навмання і переписала начисто: