«Ілюстрована Історія України»

Король польський, довівши до замирення з Москвою, силкував ся приєднати до Польщі й Україну. Про се він вів переговори, уживаючи всяких способів і обіцянок: обіцяв уже навіть повну автономію Україні, але Хмельницький на се не піддавав ся. З Москви наставали на нього, щоб розірвав свої відносини з Швецією, взяв участь у московській війні з Шведами. Але Хмельницький тепер далеко більше дорожив союзом з Шведами ніж союзом з Москвою: московське правительство відкривало все більше свою політику, і Хмельницького дражнили московські претеисіЇ—що хотіли йому з Москви наказувати, як має поступати.

Сердив ся і на московські заходи коло вкорочення української автономії, на московських воєвод, котрих йому хотіли насилати в українські городи. Все більше прихилив ся він до гадки, щоб розірвати свої відносини до Москви. Як оповідав Виговський московським боярам (запобігаючи їх ласки собі на будуче), на радї старшинській в осени 1656 р.

Хмельницький, розжалений наріканнями старшини на московські дїла, скричав як божевільний і несамовитий", що нема иньшого виходу, як відступити від Москви й шукати собі иньшої помочи.

З Швецією і з Семигородом Хмельницький укладає в 1656 р. тісний союз: обіцяє Шведам стати з своїм військом проти кождого їх ворога, хоч би й против Москви, і умовляєть ся поділити ся землями польськими з Швецією і з Семигородом. З початком 1657 р. розпочато спільними силами України, Семигороду і Шведів рішучу війну з Польщею, против волї московського правительства. Сам Хмельницький одначе був настільки вже хорий, що не пішов в похід: вислав київського полковника Ждановича з трома полками в Галиччину. Разом з тим рушив Юрий Ракочій князь семигородський на Варшаву, щоб там зійти ся з шведським військом. Війна ся, як би повела ся щасливо, мала зробити кінець Польщі, віддати під вдасть козацьку західню Україну і визволити гетьмана з під власти і впливу московського правительства. Але кампанія не удала ся: Ракочія Поляки погромили і напустили на нього Татар, так що він мусїв помирити ся з Польщею Ждановичу не удало ся доказати нїчого важнїйшого, а особливо прикро й небезпечно було, що в війську його прокинув ся бунт: козаки, прочувши, що старий гетьман доживає останнї днї, бояли ся нової завірюхи по його смерти, говорили, що вони не будуть воювати Польщі против царської волї; здибавши в походї московського посла, вони просили його переказати цареви, що против царської волї не підуть Жданович, побачивши такий настрій в війську, скоріш залишив похід і пішов назад.

Хмельницький, без того вже дуже хорий, був незвичайно розжалений сею подією; покликавши перед себе Ждановича, він так схвилювався, що вдарив його паралїч, відібрало йому мову і через шість день він умер, 27 червня 1657 року.

Україна в найбільш рішучу хвилю, коли важила ся вся її доля, стратила свого довголітнього провідника—одинокого чоловіка, котрий міг покермувати нею, і на місце його дістала недосвідченого півголовка—Юраська Хмельниченка, ще за житя батька вибраного на його місце гетьманом—за для самого його великого імени.

Був то оден з найбільш трагічних моментів в історії України.