Черлені щити
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Черлені щити». Краткое содержание книги:
— Зарвався, Ігорю! Хоча й сміливий ти, хоча й досвідчений воїн, а нині зарвався! Знехтував, злегковажив небезпекою, що чигає на тебе! Отут ми тебе й пристьобнемо! Отут, на Сюурлії чи на Каялі, тобі й кінець буде! Ой-бой!
Вимотавши сили русичів безперервним обстрілом, короткочасними, але гострими і кровопролитними кінними наскоками, а особливо тим, що змусив їх терпіти спеку й безводдя, Кончак перед вечором кинувся всіма силами в атаку.
І знову гаряче небо затьмарилося роями половецьких стріл. Знову задзвеніли шаблі, закричали вої, заіржали коні, застогнали поранені. Шум, тріск, гам, скрегіт, тупіт, крик знялися над кривавим бойовищем і не вщухали ні на хвилину.
З палаючим поглядом і запеченими, почорнілими вустами, з закривавленою пов'язкою на руці Ігор гасав по полю, піддавав воям духу. Мчав від Святослава до Володимира, від ковуїв до Всеволода, а потім до новгород-сіверців — підбадьорював, закликав триматися і щосили пробиватися до Дінця, надихав і добрим словом, і мечем, а головне, одною своєю появою в самій гущі бою.
— Ігор тут! Ігор з нами! — лунало по рядах, і вої з новим завзяттям кидалися в бій, забуваючи і про те, що ось уже який час б'ються вони без їжі та води, що пече їх сонце і палить сухий степовий вітер, що коні ледве тримаються на ногах від утоми й спраги, що майбутнє невідоме. Смерть? Полон?
Вечір приніс легку прохолоду, але не приніс перепочинку. Бій тривав далі. Коли стало особливо важко, примчали Ольстин Олексич та Рагуїл з декількома воєводами.
— Княже, усім нам тут кінець! І вої, і ковуї, і витязі, і вся братія ляжуть трупом! — схвильовано загаркавив Ольстин. — Треба тікати!
— Як же втекти? — не зрозумів Ігор. — Ми оточені!
— Вночі невеликою дружиною можна буде пробитися, княже, — почав пояснювати Рагуїл. — Пересядемо на підмінних коней, знайдемо прогалину серед половецьких полків — і проб'ємося!
— А чорні люди? А вої, у яких немає підмінних коней? Як же вони? Залишити їх?
— Усі ми не врятуємося! Марна надія! Ігор спалахнув.
— Що ви мовите? Одумайтеся! Як же я можу покину ти простих воїнів, а з одними воєводами тікати! Або нам добре, або зле станеться — то всім гуртом! Бо якщо я втечу з воєводами та старшою дружиною, а простих воїнів залишу в руках іноплемінників, то який одвіт дам перед богом? Тоді довіку каратимуся більше, ніж коли б я смерть прийняв! Будемо вночі всі разом пробиватися до Дінця! Такий мій рішенець!
Присоромлені воєводи поскакали до своїх стягів, і бій розгорівся з новою силою — нічний бій!
Вістрям своїм Ігорів полк був націлений на Донець. Мечем і списом прокладали собі шлях сіверські дружини, встилаючи його своїм і ворожим трупом. Коли коні почали падати від знемоги і спраги, воїни спішилися.
Ігор заохочував:
— Браття і дружино, тут зовсім близько! Бувалі люди кажуть, що за той час, скільки потрібно доброму молодцеві, щоб пообідати, ми туди навіть пішки дійдемо! Так піднатужмося, браття! Вперед!
Окремі стяги під натужувалися і глибоко врубувалися в темні й непроглядні полки половецькі, відтискуючи Їх усе далі й далі в поле. Здавалося, ще одне зусилля — і залізний обруч половецький трісне. Ігор кидався до них і захриплим голосом гукав:
— Соколи! Витязі руські! Ну, ще трохи! Ще!
Та прорватися ніде не щастило. Всюди на цьому шляху темною непробивною стіною стояли кочовики, які супроти одного руського воїна виставляли трьох чи чотирьох своїх. І під ранок стало ясно: тут не пробитися.
А на світанні, у неділю 12 травня, трапилося найгірше: раптом почали тікати ковуї. Скориставшись тим, що Кончак з-перед них відтягнув значну частину своїх сил на північ, вони, як тільки загорілася ранкова зоря, прорвали неміцний половецький заслін і кинулися без оглядки в степ. Вони ще не знали, що це була пастка, хитромудре поставлена на них Кончаком.
Над полем пролунав чийсь стривожений голос:
— Ковуї тікають! Ковуї!
Ігор щосили ударив острогами Воронця, помчав услід за втікачами. Ні Янь, ні Ждан на своїх стомлених конях не змогли його наздогнати.
— Верніться, браття! Верніться! — гукав розпачливо Ігор.
Та ковуї, чи то не впізнаючи його, чи, охоплені жахом і бажанням будь-що врятуватися з цього пекла, не хотіли впізнавати, мчали далі, не звертаючи на нього уваги.
Тоді Ігор скинув шолом і ще дужче приострожив Воронця.
Невже ніхто не впізнає князя?
— Воєводо Ольстин! Браття ковуї! — загукав щосили. Та захриплий голос потонув у гучному тупоті копит і дикому лементі, що знявся над головами втікачів. Лише один вершник оглянувся і зупинився. Це був Михалко Гюргович, син ковуйського хана з Остра.