У вогні
- Автор: Коллинз Сьюзен
- Серия: Голодні ігри #2
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Країна Мрій
- ISBN: 978-617-538-060-4
- Переводчик: Катерина Плугатир
- Жанр: Боевая фантастика
Электронная книга - «У вогні». Краткое содержание книги:
— Де Піта? — засичала я.
— Його разом із Джоанною та Енобарією захопив ка-пітолійський вертоліт, — сказав Геймітч, і нарешті докори сумління змусили його опустити очі.
Так, я беззбройна. Але всі чомусь недооцінюють шкоду, якої можуть завдати звичайні нігті, особливо якщо жертва не готова до нападу. Я перехилилась через стіл і вчепилася Геймітчу в обличчя — аж кров бризнула й він мало не лишився без ока. Ми ще довго поливали одне одного брутальними словами, а Фіней намагався мене відтягти; я бачила, що Геймітч ладен просто мене розірвати, але ж я — переспівниця! Я — символ, і зберегти мені життя й без того важко.
Хтось допоміг Фінею, і мене всадовили назад за стіл, зв’язавши мені руки й ноги; не в змозі нічого вдіяти, я тільки билася головою об стільницю. Під шкіру на руці застромилася голка — і голову прошив такий біль, шо я припинила борсатися і жахливо завила, як конаючий звір, доки голос у мене геть не пропав.
Ліки впокорили мене, але я не заснула, а занурилась у якийсь дивний стан порожнечі, який, здавалося, відтепер триватиме вічно. Мені знову поставили крапельницю, а всі навколо розмовляли зі мною заспокійливими голосами, але сенсу сказаного я не усвідомлювала. Я могла думати тільки про Піту. Уявляти, що він також лежить десь розіп’ятий на столі, і його катують, щоб витягнути таємниці, в які він не посвячений.
— Катніс, Катніс, мені так прикро, — у мою свідомість просочився голос Фінея, який лежав на сусідньому столі. Мабуть, тому, що нам було однаково боляче. — Я хотів повернутися по нього та Джоанну, та після вибуху не міг навіть поворухнутись.
Я не відповіла. Добрі наміри Фінея Одейра важили для мене не більше, ніж торішній сніг.
— Він у кращій ситуації, ніж Джоанна. В Капітолії швидко втямлять, що він не знає геть нічого. Але його не вб’ють, адже його можна використати проти тебе, — провадив Фіней.
— Як наживку? — сказала я до стелі.— Як і Енні, Фінею?
Він схлипнув, але мені було байдуже. Енні навряд чи навіть спробують допитати — вона ж бо геть причинна. Не при собі ще з тих Ігор, на яких перемогла. Схоже, що я прямую туди ж — до божевільні. Може, я вже з’їжджаю з глузду, просто людям забракло духу мені про це сказати. Я таки точно божеволію…
— Краще б вона померла, — промовив Фіней. — Краще б померли всі: і вони, і ми. Так було б найліпше.
Що я могла на це заперечити? Хіба не я розгулювала зі шприцом напоготові, шукаючи Піту, щоб убити? Та чи справді я хочу його смерті? Я хочу… я хочу його повернути. Та тепер це неможливо, він ніколи до мене не повернеться. Навіть якщо повстанцям якимось чином вдасться скинути Капітолій, я певна: перше, що зробить президент Снігоу, це переріже Піті горлянку. Ні. Я більше ніколи його не побачу. Тож, мабуть, найліпше — смерть.
Цікаво, сам Піта це усвідомлює — чи ще борсатиметься? Він дуже сильний, і він уміє брехати. Може, він гадає, що має шанс вижити? Та чи хочеться йому вижити? Він-бо на це не сподівався. Списав себе з рахунків. Можливо, якщо він знає, що мене врятували, він навіть щасливий. Задоволений, що йому вдалось виконати свою місію — зберегти мені життя.
В ту мить я ненавиділа його навіть більше, ніж Геймітча.
Я здалася. Припинила розмовляти, відповідати на запитання, відмовилась від їжі й води. Нехай закачують що завгодно мені через руку, але цього все одно замало, щоб підтримувати людину, яка втратила жагу до життя. Мені на думку навіть спала цікава ідея: якщо я помру, ймовірно, Піті подарують життя. Звісно, не звільнять, зроблять із нього авокса абощо, і він прислужуватиме наступним трибутам з Округу 12. А потім, можливо, він знайде спосіб утекти. Тож моя смерть може врятувати йому життя.
А якщо не вийде, то це вже не матиме значення. Просто помру всім на зло. Аби скарати Геймітча, який з-поміж усіх людей у цьому смердючому світі обрав саме Піту й мене, щоб зробити пішаками у своїй грі. А я йому вірила! Я довірила йому найцінніше, що в мене було. А він мене зрадив.
«Бачиш, чому тобі не довіряють розробляти стратегію?» — сказав він. Мав рацію. Жодна людина при здоровому глузді не дозволила б мені розробляти стратегію. Адже я навіть не здатна відрізнити друга від ворога.
Чимало людей приходило побалакати зі мною, але я відгороджувалася від їхніх слів, як від дзижчання комах у джунглях. Безглуздого й далекого. Небезпечного тільки в тому разі, якщо підійдеш занадто близько. А тільки-но я починала розрізняти слова, то стогнала, поки мені не шпигнуть чергову дозу знеболювального й не облишать.