Останній заколот
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Ненависть #2
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: “Радянський письменник”
- ISBN: 5-333-00260-6
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Останній заколот». Краткое содержание книги:
— У мене є кілька відданих студентів, — сказав. — Я скористаюсь їхніми послугами.
— Сподіваєтесь, що студенти після прочитання журналу вийдуть на вулиці? — не без єхидства запитав Чебаков. — Стаття Бориса Миколайовича гарна й запальна, та навряд чи матиме такий ефект.
— Завоювання молоді — одне з наших основних завдань, — сказав Смирнов. — І я не бачу нічого поганого, якщо вони вийдуть на вулицю з нашими гаслами. Принаймні маємо прагнути цього.
— Маємо, — погодився Чебаков. — Академічна група Центру дії вже одержала відповідні вказівки.
— Є вже така група? — здивовано зметнув брови Василенко-молодший.
— І досить міцна.
— Браво!
Толпига зупинився посеред кабінету. Перед очима постала Велика Володимирська перед червоною спорудою університету, ущент запруджена молоддю. Побачив збуджені, розчервонілі, гнівні юнацькі обличчя, вродливих і ніжних, але також розгніваних курсисток, які підводять затиснуті в кулаках журнали із його статтею… І як потім багатотисячна демонстрація рушає Бібіковським бульваром, а потім суне Хрещатиком до думи, як розгніваний народ виганяє з неї більшовиків…
Невже можливий такий тріумф?..
Раптом подумав: справді, усе в світі йде від особистого. Мені погано — погане й суспільство, мені добре — отже, не так уже й погано довкруж. Якщо б більшовики визнали його талант, можливо, друкувався б Толпига в “Пролетарській правді”, ганьбив контрреволюцію, викривав ворогів Совдепії, таких, як Чебаков і професор Василенко…
Борис Миколайович заплющив очі. Певне, написати саме таку статтю йому було б легше, ніж чергову для “Нови”. І фарби знайшлися б яскравіші, і на іронію можна було б не поскупитися, та й взагалі краще писати про людей, яких бачиш наскрізь, ніж оперувати абстрактними поняттями.
Борис Миколайович подумав трохи, поторгав пальцем верхню губу й мовив:
— Ставлю на обговорення шановного товариства одну з тез наступної статті: совдепи не терплять опозиції. її терпів навіть царат, думи, хоч і розганялися, та все ж існували, а більшовики зліквідували фракції навіть у своїй партії. До чого це призведе?
— Хаос! — авторитетно заявив Василенко-молодший. — А як наслідок — безмірне захвалювання окремих осіб, й вони відчують себе богами, оточать себе підлабузниками й сірістю, а сірості завжди більше…
— Про свою країну завжди слід писати з любов’ю! — з пафосом виголосив Толпига. — Але чому в мене з пера бризкає ненависть? Невже я не люблю свою Україну?
— Свою, — вагомо підкреслив Микола Прокопович. — Свою Україну, а не більшовицьку.
— Але ж країна — це не тільки поля й ліси. Народ!
— Народ… — ствердив Костянтин Прокопович. — Я за наш народ душу віддам, тільки чого він такий інертний? Чи ми такі дурні та недолугі, що не можемо розворушити його?
— Народ просто ще не дозрів до революції, — сказав Чебаков. — Запаморочилося в голові, почав трощити направо й наліво, а потім потрапив до більшовицьких тенет…
— Бо вони вчасно викинули гасла, які імпонували народові, — подав голос Смирнов. — І це свідчить про гнучкий розум їхнього лідера.
— Ви за Леніна? — здивувався Чебаков.
— Якщо б так, не сидів би з вами.
— А мені здалося…
— Здалося!.. Нам багато що здається. Поки ми сперечалися й топили один одного, есери — кадетів, а соціалісти — анархістів, більшовики вийшли на вулиці й завоювали пролетаріат.
— Україна — селянська, — заявив Микола Прокопович, — і український селянин мав скрутити пролетарям м’язи. Як ви дивитеся, Борисе Миколайовичу, — обернувся до Толпиги, — чи не варто наголосити на цьому в наступній статті? Пояснити селянству, хто його справжній ворог!
— Так-так-так… — тільки й відповів Толпига не без багатозначності. — Революція принесла Росії не тільки правду, а й піну, от на чому слід зіграти. І ця каламутна піна — більшовицьке засилля!
— Бравіссімо! — вигукнув Василенко-молодший. — Мовлено точно й водночас образно. Ви будете редактором нашого майбутнього центрального органу.
— Гадаєте, відмовлюсь? Ні в якому разі. Я сам прийду до керівництва нової держави з вимогою: дайте мені журнал чи газету!
— Хто ж вам відмовить?
— Конкуренти знайдуться.
— О-о!.. — покрутив над головою вказівним пальцем Микола Прокопович. — Кожен приписуватиме собі безліч заслуг!
— Першість належатиме бійцям, котрі, ризикуючи життям, прокладали шлях до перевороту, — заявив Василенко-молодший.
— А тому, панове, я закликаю вас до граничної обережності, — сухо мовив Чебаков. — Якщо виникнуть ускладнення — нічого не знаю, моя хата скраю… Доказів проти нас нема, хіба що журнали… — поплескав долонею по стосу “Нови”. — Але ж тут викрутитися легко: хтось підсунув…