Останній заколот

— Навіть дуже, — схвалив Грунтенко, — отже, програма нашого зрушення: приватна власність на землю й свобода торгівлі?

— Виходить, так.

— Кажуть: кожен солдат хоче стати генералом. А кожен селянин — багатим і незалежним.

— Говоріть уже прямо: середняк прагне до куркульства. Це — якщо совдепівською мовою. А простіше: за збагачення селянства.

— Тут я з вами цілком згодний, — заявив Петрик. — З цим гаслом ми й підемо до нашого українського селянина, й він зрозуміє нас. А збагнувши що до чого, підтримає. Усіма силами, навіть збройно. Ось воно й повстання, на котре так розраховуємо.

Длугопольський подав через стіл Петрикові руку. Мовив урочисто, паче присягався:

— В ім’я цієї великої мети ми даємо згоду на підпорядкування нашого загону Повстанській Волинській армії.

— Слава мужнім воїнам України! — вигукнув Петрик, щасливо посміхнувшись. — Чомусь я був певен, що ви приймете саме таке рішення.

— Бо маємо кебету в голові, — миролюбно сказав Длугопольський. — Але ж тепер, Панасе Григоровичу, поінформуйте нас про найближчі та далекі плани. — Підвівся і виструнчився. — До речі, віднині можете наказувати, ви командувач і над нами — всі ваші розпорядження для мого загону обов’язкові.

Петрик провів долонею по обличчю, немов знімаючи з нього дотеперішню урочистість, і мовив діловим тоном:

— Маю поінформувати шановне товариство, що в Житомирі існує велика підпільна група, яка схвалює пашу платформу й підтримує з Повстанською Волинською армією щільні контакти. Називається вона “Комітетом звільнення рідного краю” і об’єднує як житомирську інтелігенцію, так і прогресивно настроєне міщанство. Більше того, до групи увійшли окремі представники так званого робітничого класу — маю на увазі друкарських робітників, котрі допомагають випускати листівки та прокламації. Хочемо створити й підпільну газету, але це питання, певно, маєте вже розв’язати ви, Володимире Антоновичу, — звернувся до Грунтенка.