Останній заколот
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Ненависть #2
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: “Радянський письменник”
- ISBN: 5-333-00260-6
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Останній заколот». Краткое содержание книги:
— Усе виконаємо, — пообіцяв Длугопольський. — Чоповичі я знаю: велике село й багате.
— Штаб ПВА, — повідомив Петрик, і в голосі його зазвучав метал, — прийняв рішення почати повстання восени цього року, пов’язавши його з продподатковою компанією та призовом новобранців до Червоної Армії. Самі розумієте, ці компанії не можуть викликати ентузіазму в населення, навпаки, кому хочеться задурно здавати совдепам зерно, м’ясо, вовну? І відправляти молодь на службу? Само собою виникне незадоволення, і ми виступимо за найсприятливіших умов. Вважаємо, що найкращим сигналом до повстання буде знищення того самого містечка Базар під Овручем, де було розбито корпус генерал-хорунжого Тютюнника. Ми піднімемо народ, і він сам піде на це містечко, аби помститися за тих, хто героїчно загинув у боротьбі за вільну Україну. Операцію уже розплановано в деталях. Дванадцятеро наших вірних людей в ніч на восьме жовтня одночасно підпалять будинки мешканців та совдепівські установи. А курінь помсти на чолі з твердим і хоробрим, я не боюсь сказати саме такі слова, бійцем за народну справу Іваном Закусилом нещадно знищуватиме всіх, хто тікатиме з палаючого містечка. За цим сигналом повстанські загони ПВА перейдуть У наступ, поширюючи бойові дії в напрямі Києва та до польського кордону.
Гнів підступив до серця Петра Вовка. Ось тобі й бійці за народну справу, які знищуватимуть мирне населення містечка, тільки тому, що під ним було розгромлено Тютюнника! Він мимоволі стиснув кулаки й поворушився, це не пройшло повз Петрикову увагу — запитав:
— Маєте заперечення?
— Ні, просто хотів повідомити про переговори в Центральному штабі з полковником Ступницьким.
Петрик зітхнув і сів. Риси обличчя з нього пом’якшали— втома проступила на ньому. І мовив утомлено:
— Ми не покладаємо великих надій на підтримку Центрального штабу. Вони там усі заполітикувалися й більше дбають про себе, ніж про свій народ.
“Зрештою, маєш рацію”, — схвалив подумки Вовк і сказав:
— Я вже повідомляв отамана Длугопольського, що закордонна підтримка реальна тільки за умови захоплення повстанцями великого населеного пункту, скажімо, Житомира, й створення в ньому народного уряду.
— Завдання не таке вже й важке, — ані на мить не замислився Петрик. — Житомир ми захопимо через два — три дні після збройного виступу.
“Авантюрист, — вирішив Вовк, — до того ж авантюрист небезпечний, бо справді вірить в успіх повстання”.
— Я переконаний, що так воно й станеться, — сказав, — має статися, бо надто багато невдач на нашому шляху.
— Смуга невдач закінчилася, — підтримав його Длугопольський, — ми вступаємо в новий етап боротьби, який віщує удачу. — Він підвівся, обвів усіх просвітленим поглядом. — Від нас, — сказав упевнено, — саме від нас, від нашого хисту, впертості, розуму й мужності залежить майбутнє цілого народу, й ми свято виконаємо свій обов’язок.
29
Перший номер “Нови” вирішили відзначити чаюванням знову на квартирі Василенка-старшого. Зібралися в тому ж складі, не прийшов лише Чолганський, який виїхав у службове відрядження, але замість нього запросили Толпигу. Борис Миколайович відчував себе справжнім іменинником, адже журнал з його статтею вже поширювався в Києві й мав певний розголос серед інтелігенції.
Марія Данилівна клопоталася на кухні біля самовара, а чоловіки розташувалися в професорському кабінеті навколо журнального столика, де стояла велика бронзова попільниця й височів стос свіженьких, щойно з Парижа, журналів. Лише Толпига нервово походжав по кабінету, усім своїм виглядом виказуючи заклопотаність — йому вже замовили другу статтю, вона була майже готова, й Борис Миколайович відчував себе якщо і не першим серед перших, то принаймні рівним із Смирновим та Василенком-старшим — визначними київськими інтелектуалами.
Микола Прокопович закурив цигарку, струсив попіл і запитав:
— Як гадаєте, панове, на Єлизаветинській вже одержали “Новь”?
— Там сидять наші найзацікавленіші читачі, — сказав Чебаков. — Гадаю, їхні агенти вже нишпорять по місту.
Костянтин Прокопович узяв тонкий і не дуже гарно виданий журнал, ніжно погладив долонею по обкладинці з грубого паперу, мовив:
— Сьогодні ми розберемо останні примірники. Поширювати треба обережно, найперше — серед молоді.
Смирнов кивнув.