Очікування шторму

Нарешті Варвара прямо висловилася, що час нанести візит мадам Сєдих (так вона називала стару — хазяйку квартири).

Ми працювали втрьох.

Левко залишився на вулиці. Я і Варвара ввійшли у під'їзд. І я зараз же відчув неспокій. І Варвара теж. Ми зупинилися, подолавши перший східець. Двері зачинились, і світло проходило крізь вікно над дверима, яке було закладене кольоровими маленькими, як половинки цеглини, шибками. Зелені й червоні плями лежали на долівці й на обшарпаних стінах, наче в підсвітленому акваріумі.

Східцями хтось ішов униз. Секунд через п'ять ми побачили на майданчику сухеньку літню людину, трохи згорблену, яка, судячи зі звуків і частоти кроків, спускалася досить легко. Помітивши нас, людина зупинилася, різко повернулась і швидко пішла нагору.

Ми теж пішли, тому що стояти далі було незручно. Чоловік піднімався все вище і вище. Нарешті на четвертому поверсі він увійшов, як нам здалося, в сорок першу квартиру — квартиру мадам Сєдих. Ми точно не бачили, куди ввійшов чоловік. Але були впевнені, що рипнули саме двері ліворуч. Постоявши на майданчику, ми так і не ризикнули стукати й називатись інспекторами міського житлового управління. Ми повернулись униз, а Левку сказали, що не достукалися…»