Хвороба Кітахари
- Автор: Рансмайр Кристоф
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-70-3
- Переводчик: Максим Солодовник
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Хвороба Кітахари». Краткое содержание книги:
Неоднозначність, багаторівневість месиджу — невід'ємна складова творчості видатного австрійця — відчуваються тут навіть гостріше, ніж у всесвітньо відомому «Останньому світі», даючи читачеві змогу по-справжньому заглибитись у пронизливу красу і своєрідну ліричність життя персонажів цього виразно кінематографічного тексту, який тільки на перший погляд може здаватися просто новим етапом авторської гри із жанром «альтернативної історії».
Але коли Берінг того вечора нарешті віднайшов її на пеленгаторній палубі і хотів сказати, що діри в його погляді, як і говорив їй док Моррісон перед тим, закрилися, вона дивилась на білий танучий кільватерний слід, дивилася так безтурботно та відсутньо, ніби не помічаючи його, Берінга, що він не вимовив ані слова. Він бачив перед собою обриси обличчя Лілі чітко, та все ж в глибокій тіні, ніби димна темрява, що відійшла з його очей, тепер знову піднімалася з глибин його єства, затьмарюючи лице втраченої коханої, а також море, і небо, і світ.
Він різко розвернувся і пішов, так і не привітавшись, геть, спустився до машинного відділення і не одну годину просидів там на залізних сходах, не бажаючи чути нічого, крім глухого бухкання поршнів, і машиніст з Белема збагнув, що сьогодні вночі пасажирові не до розмов. Берінг сидів, і вслухався у симфонічний гуркіт дизеля, і розрізняв у ньому низькі та пронизливо-високі металеві голоси, проте жоден з них не завдавав болю його вухам. А коли судно почало втрапляти до відгалужень тропічної бурі й почалася сильна хитавиця, він не став чіплятися за поручень, а ловив вухом громовиці, що часом проривалися до нього донизу, не плутаючи їх зі стукотом поршнів, і при цьому похитувався між поручнем та сталевою перегородкою виходу, мов маятник, мов сплячий. Проте він не спав. Сидів з розплющеними очима, поки море знову не заспокоїлося. Нагорі, напевно, якраз зовсім скоро мало сходити сонце.
Аж тепер він підвівся, ніби нарешті почув крізь шум дизеля своє ім'я, піднявся зі спеки машинного відділення у лиш трохи прохолодніший ранок, і стояв, глибоко дихаючи, біля фальшборту, і думав, що все ж знову бачить сон: гори! Чорні гори поставали з океану, з димно-перламутрових туманів: гранітні вежі, скелясті кручі, такі ж темні й потужні, як і урвища Кам'яного Моря. Відшліфовані ерозією круглі вершини, ніби медузи, що зависли понад хмарами, перетворювались у смугах туману на спини неймовірних звірів, які поступово вкривалися шерстю дерев, квітучими мохами в обрамленні ліан та в'юнких рослин, хмарами кущів, пальмами.
Близькі й водночас такі відчужено-далекі, мов сон, гори протистояли силі припливу, кидали назустріч сновиді та його кораблю вкриті предковічними лісами острови, плавучі сади й ліниво розверталися під вітром, показуючи бухти та миси, півмісяці світлих пляжів. А поміж водою, скелями й небом, на межі гір та моря тепер блищали фасади, багатоповерхівки, бульвари, розкидані по мисах, крутосхилах і берегах бухт вілли, церкви, білий форт, який зі своїми стрілецькими вежами та флагштоками двічі зникав у тумані і двічі виринав знову, сяючий і ніби осипаний чи то відблисками, чи то спахалами дульного полум'я. А високо-високо над усім цим колиханням хмар, припливу, стін та каміння пасажирові «снилася» висока як вежа постать: вона розкинула руки — і він полетів їй назустріч, аж раптом чиясь долоня ляснула його по плечі й скинула додолу. Тепер йому довелося прокинутись. За спиною стояв машиніст. Ляскав його по плечах. Сміявся.
Проте гори, бухти, розкинуті руки не зникли. Кущі на круглих вершинах, джунглі, які почали відсвічувати темно-зеленим. Скелі лишалися чорними. І машиніст теж лишився, де був, і без упину переможно вигукував одне й те саме ім'я, доки Берінг нарешті не збагнув, що це місто, ці бульвари та пляжі і взагалі все, назустріч чому він летів, не було сном, а стосувалося того, що кричав машиніст — Ріо! — і сміявся, і знову вигукував, вистукуючи склади по його плечах: Ріо-де-Жанейро!
У доках Ріо-де-Жанейро на них чекали не солдати і не генерал, а смаглява жінка і з нею двоє слуг чи носіїв у червоних лівреях. Жінку звали Муйра, і коли вона вимовила своє ім'я, Берінг подумав, що так тутешньою мовою вітаються.
Муйра?
Це слово з говірки тупі, пояснила вона. Означає — Красиве Дерево.
— Тупі? — перепитала Лілі.
— Лісові люди, — сказала Муйра. — Жили колись тут на узбережжі.
— Жили? — спитала Лілі. — А тепер?
— Тепер у нас лишилися тільки їхні імена, — відповіла Муйра.
У Муйри все було темним: її шкіра, очі, волосся, навіть звучання її голосу. Вона навряд була старша за Берінга, і він забув відпустити її руку, так і тримав у своїй, поки Муйра не відняла її, аби показати ліврейним носіям, який саме багаж треба забрати.