Танець недоумка
- Автор: Павлюк Ілларіон
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-720-3
- Переводчик: Ростислав Мельників
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Танець недоумка». Краткое содержание книги:
Зажмурившись, пірнаю вниз, бо її долоня тримає мене за потилицю, немов залізна. Вивернутися не вдається — натомість я сильно б’юся головою об стільницю. Й одразу мені в тім’я врізаються її зуби, відгукнувшись у голові дзвінким стукотом. Жах і біль, що я відчув тієї миті, врятували мене — я ліг грудьми на стіл і щосили відштовхнувся від стіни ногами. Вона не очікувала.
Я штовхнув її лобом у живіт, і поки вона намагалася вчепитися зубами мені в спину, просто перекотився на підлогу. Тріснула тканина кітеля — вона все ж устигла схопити зубами. Я впав й одразу підхопився. Віра видала сповнене звірячої злості виття. В її зубах був темно-зелений жмут тканини, вирваної з моєї уніформи, а в очах — той самий котячий інтерес.
«Голод, — промайнуло в голові. — Це ж просто голод…»
Велика тепла крапля скотилася в мене по лобі. Я машинально витер її й вирячився на долоню. Якийсь час не міг зрозуміти, чому вона в крові, і просто дивився.
— Як там Ельза? — безтурботно повторила Віра.
Я здригнувся. Вона по-собачому нахилила голову, немов очікуючи відповіді. Шматок кітеля, зачепившись за зуб, безглуздо теліпався в куточку її рота.
— ДАВАЙ, ДАВАЙ, ДАВАЙ!!! — чийсь осатанілий крик увірвався в мою свідомість, витісняючи звідти нечіткі образи, які ще секунду тому здавалися реальністю.
— Є!
— НА ПОВНУ!!!
Раптовий біль пронизав ребра, наче мене вдарили залізним прутом. Я хотів закричати, але ледь вичавив із себе хрип і став хапати ротом повітря, як риба. Залізний прут надавив мені на груди, намагаючись скинути з прикрученого до підлоги стільця, і наручник на лівій руці безжалісно викрутив зап’ястя, не дозволяючи впасти. Тоді прут пхнув мене в плече й відразу вдарив по підборіддю. Голова сіпнулася так, що шийні хребці жалібно хруснули. Рот моментально наповнився водою навпіл із кров’ю.
— ДОСИТЬ!!! — прокричав той самий голос. — Не в лице!!!
Я конвульсивно вдихнув і відразу захлинувся. Кашель віддавався болісним болем у ребрах. У горлі булькала вода. Нарешті я її виплюнув і з судомним стогоном набрав повні легені. Кілька разів замружившись, зміг нарешті роззирнутися.
З металевого рила брандспойта на білі кахлі крапала вода. Темношкірий чоловік у костюмі біозахисту присів, зазираючи мені в обличчя.
— Бачиш мене?
Я знову закашлявся. Тепер вода пішла з носа.
— Так… — важко вичавив я.
— Як почуваєшся?
— Живий…
— Слава Богу… — видихнув темношкірий.
Хлопець за його спиною опустив брандспойт. Заметушилися люди в комбінезонах.
У кутку кімнати на підлозі ще хтось болісно кашляв, скорчившись, як равлик, у жовтуватій калюжі з різким запахом. На ньому був білий комбінезон. Я встиг помітити, що прозора маска зсередини заляпана кров’ю. Темношкірий зірвав її — під маскою була ота жінка. Підборіддя геть у крові, очі вирячені й божевільні.
— Дихай! — гаркнув на неї темношкірий. — ДИХАЙ-ДИХАЙ-ДИХАЙ!
Хтось тицьнув йому аптечку. Клацнула зламана ампула. Верескнув пневмошприц, і лікар зробив їй укол просто через комбінезон. Жінка нарешті судомно вдихнула.
— На бік її, — скомандував він. — Що інші?
— Мертві, — сказав хтось.
— Як це… — темношкірий підвівся, розгублено оглядаючи приміщення.
То тут, то там лежали люди в білих комбінезонах. Темношкірий кинувся до них, став зривати з них закривавлені маски, намацуючи пульс.
— Мати Божа… — видихнув він, розгублено випроставшись на іншому кінці кімнати.
Я бачив це бічним зором. Уся моя увага була прикута до худого хлопця, який лежав на мокрій підлозі за два кроки від мене. Мені здалося, в ньому було метрів два з половиною. Через те, що він лежить, визначити зріст було складно, але він точно набагато вищий за будь-якого навіть найвищого чоловіка. Його обличчя було молоде, майже хлопчаче, вкрите червоними, запаленими прищами. Брудні вицвілі джинси й помаранчево-біла футболка з написом «Party or die» на грудях.
Здається, нікому немає діла до прищавого велетня. І тільки я не можу відірвати від нього очей, не розуміючи, що з ним не так. Що ще з ним не так, окрім величезного зросту. Аж ось я зрозумів. Побачив. Він зменшується. Так повільно, що, коли просто дивитися, можна не помітити. Але якщо зачепитися поглядом за стик плитки на підлозі, то стає очевидно, що повз нього зі швидкістю виноградного равлика повзе край рукава футболки.