Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
— Пам'ятаю. Я буду мужньою.
— А ще раджу тобі в останній день одягнутися в чоловічий одяг.
— Навіщо?
— Бо за жінками та дівчатами буде страшне полювання.
— Я зроблю так, як ти кажеш. А ти пообіцяй мені, що не даси мене живою в руки ненависному ворогові! Пообіцяй! Бачиш, я відчувала, що настане такий день, от він і настав! Обіцяй же мені!
— Обіцяю, люба!
В цю мить страшний гуркіт долинув від Софійських воріт. Усі відчули, як під ногами здригнувся кам'яний підмурівок палацу.
— Мунгали підтянули пороки — б'ють у браму та в заборола! — вигукнув воєвода Дмитро і поцілував внучат, невісток, Янку, бояриню. — Дорогі мої, будемо прощатися! Нам пора! Ходімо, хлопці!
8В голові стояв якийсь надокучливий безперервний гул, ніби то гув, не перестаючи, вічовий дзвін. Але чомусь не чути було ударів била — лише один протяжний гул, що дратував своєю нескінченністю, викликав внутрішній спротив, змушував напружувати всі сили, щоб відігнати його від себе, стряхнути, як в'їдливу муху, що настирливо лізе в обличчя.
Все це Ілля відчував, як у глибокому сні. А ще відчував, що йому важко лежати, важко дихати, ніби камінь наліг на груди і давить, давить до землі.
Потім свідомість поволі прояснилася, і він раптом зрозумів, де він і що з ним сталося. Лежав він горілиць на засніженій дерев'яній мостовій поряд з мертвим мунгалом-баатуром, а зверху на них обох навалилася ціла купа ще теплих тіл — убитих чи поранених, що не давали йому перевести подих.
І тоді він враз пригадав, як на світанні на нього налетів якийсь баатур і заніс над головою шаблю. Та йому пощастило підставити щита, відбити її мечем і самому нанести невідворотний удар. Баатур упав.
Ще один! Бо це був не перший, що поліг від його меча! Він не вів ліку, скількох ворогів переміг сьогодні. Трьох, п'ятьох чи десятьох? Хіба до цього було в тому несамовитому кривавому вирі, що закрутив його опівночі і не відпускав до самого ранку? Це був просто “ще один”.
Однак не встиг він порадіти цій перемозі, не встиг оглянутися, як монгольська довбешка обрушилася ззаду йому на голову. В очах блиснув голубий сніп іскор, ноги підкосилися — і він поринув у темряву. Як упав — не пам'ятає… Чи довго лежав тут — не знає теж…
Він розплющив очі.
Над ним стояв підстаркуватий мунгал. У правій руці він тримав бойову сокиру, геть заляпану кров'ю і чимось рожево-блідим.
“Мозком? — подумав Ілля, не відчуваючи страху. — Авжеж, мозком! Це ж баатур добиває поранених! Зараз доб'є і мене! Топірцем по голові!”
Думалося йому якось важко, ніби то думав не він, а хтось чужий. І ті думки були йому байдужі, та й власна доля зовсім не турбувала його.
Мунгал довго не помічав його погляду, він був зайнятий іншим. Своєю сокирою, тильною її стороною, гострим і тонким, як палець, обушком, він поволі, не поспішаючи, бив поранених киян по головах. При цьому він не дуже придивлявся — живі вони ще чи ні. Просто на всяк випадок бив усіх підряд, щоб не пропустити жодного живого.
Страху Ілля не відчував. Усе, що він бачив і що пережив минулої ночі і особливо в цей холодний грудневий ранок, притупило в його душі почуття страху. Ну, що ж — кінець! Один удар — і все зникне: Київ, рідні, кохана Маріам, важкі трупи, що лежать на його грудях. Усе!
Мунгал ударив своєю страшною сокирою ще одного пораненого — і раптом помітив широко розкриті голубі очі, що мовчки слідкували за ним. Його занесена вгору рука завмерла, він прикипів поглядом до тих очей, довго вдивлявся в них.
Ілля не знав, які думки роїлися під лисячим малахаєм баатура. Вони обидва мовчки дивилися один одному в вічі, і що кожен думав при цьому, що відчував, було відоме тільки кожному з них.
Нарешті мунгал ворухнувся, ошкірився і почав піднімати сокиру.
— Що? Страшно, орусуте? — спитав, показавши крупні зуби.
Під вагою мертвих тіл Ілля ледве дихав, тому відповів з натугою:
— Йок! — і похитав головою. — Ні!
Мунгал витріщив очі. Здивувала його не відповідь, а те, що орусут зрозумів його.
— Як? Ти знаєш по-нашому?
— Знаю.
— Звідки?
— Я два літа був у вас у полоні.
Мунгал закліпав важкими повіками, опустив сокиру, підкликав кількох товаришів.
— Він говорить по-нашому! Що будемо робити? Прикінчити?
Мунгали переглянулись. Потім так швидко почали шварґотіти між собою, що Ілля нічого з їхньої мови не второпав. Нарешті один, найстарший, худий і темний, як висушена тараня, сказав: