Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Вона обвела рукою міський виднокіл з його пожежами і трупами, розпачливими зойками і стогоном, що неслися звідусюди, і знову заплакала.
Він почав утішати її.
— Не плач, люба моя. Що б не трапилося з нами, знай, я кохаю тебе над усе на світі! І немає такої сили, яка б вирвала з моїх грудей це кохання! Ні людські пересуди, ні Батий, ні навіть сам Господь Бог! Хіба що одна смерть!
— Я вірю тобі, єдиний мій! Бо і в моєму серці живуть такі ж почуття! І я вже перестала плакати. Бачиш?
Вона витерла сльози і навіть усміхнулась. І сяйнуло в її поглядові щось дитинно-невинне, жалісне і разом з тим таке палке, зазивне, що серце молодого воєводича здригнулося, ніби його щось опекло вогнем. Він пригорнув її і поцілував у пухкі прохолодно-трепетні вуста, а вона не відвернулася, припала до його грудей і завмерла, сп'янівши від його гарячої ласки.
Плинув час, бралося на мороз, але вони нічого не помічали. Стали у затишний куток, щоб не продимав крижаний північний вітер, і німіли від щастя, якого — вони це обоє добре розуміли — доля відпустила їм так мало.
Майже нічого.
Перед ранком до їхнього слуху долинув глухий гул і гуркіт.
Ілля перехилився через забороло. Маріам підійшла до нього.
По вузьких вулицях, затягнутих сірою передранковою імлою, сунули до воріт натовпи монголів. Полоненики, впряжені в шлеї та довгі вірьовки, тягнули попереду по замерзлих, припорошених снігом дерев'яних мостових важкі, незграбні пороки та обковані залізом дубові “барани” до них. Гуркіт від того здіймався такий, що здавалося — десь далеко гримить грім.
— Прокляття! — прошепотів Ілля. — Ідуть на приступ!
— Ой мамочко! — злякано вигукнула Маріам і приклала руку до уст.
— Тобі тут залишатися небезпечно! Йди додому!
— Я зостануся з тобою!
— Дурненька, як же ти можеш залишитися зі мною? Я ж не сидітиму тут, на вежі, я буду там, де литиметься кров! Ми відіб'ємо ворога! — Він і сам не вірив у свої останні слова, але, щоб підбадьорити дівчину, надав своєму голосові упевненості і твердості.— Так, ми зупинимо і відкинемо його!
Він звів її вниз, поцілував у холодні щоки і відірвав від себе.
— Любий мій, прощай! — вигукнула Маріам з болем.
— Іди! Якщо буду живий, я знайду тебе!
Ілля постояв, поки Маріам зникла за рогом, а тоді вийняв меча і рушив до гурту воїв, що збиралися біля воріт.
7Того надвечір'я, коли знемагав у криках і гуркоті бою Ізяславів город, а Копирів кінець опинився в кільці, воєвода Дмитро стояв, безсилий допомогти їм, на вежі Софійських воріт[98]. У нього боліла рука, скніла душа і студеніло серце. Він розумів, що це загибель. Якщо впав могутній Ярославів город, то ніщо вже не зупинить Батия. Що йому Ізяславів город чи Копирів кінець? Вали ж Володимирового города високі. Софійські ворота теж міцні, та самого города — жменька одна. Від Софійських воріт до Боричевого узвозу — два перестріли всього або й менше. І хоча люду тут зібралося чимало, протриматися довго ніяк, бо всі запаси вичерпалися, і ось-ось притисне киян справжній голод. Що тоді?
Воєводич Степан помітив, як батько морщиться, і зрозумів це по-своєму.
— Болить? — кивнув на руку, що висіла на перев'язі.
— Е-е, що там рука, — скривився воєвода. — Поболить та й перестане… Ось де по-справжньому болить, — і показав здоровою рукою на груди.
Степан підступив ближче, тихо запитав:
— Невже ніякої надії?
Дмитро ще тихше відповів:
— Ніякої… Не будемо обманювати себе, сину. День або два…
— То, може… — Степан замовк, боячись висловити думку, що вертілася на язиці.
Але воєвода зрозумів його і заперечно похитав головою.
— Ні, будемо битися до останнього! Про те, щоб відчинити Батиєві ворота і піддатися, і не думай! Це нікого не врятує, бо вороги наші — то люди підступні, слова не дотримуються — без честі і совісті. Краще вже іспити смертну чашу до дна, ніж самому підставити шию під мунгальську шаблю!..
— А як же наші — мати, Янка, діти, моя та Миколина жони?
Дмитро стиснув зуби. Погляд його затвердів, посуворішав, а з грудей вирвався глухий клекіт.
— Як і всім… І нам, і їм — як усім… До речі, треба їх провідати, поки тихо, бо, може, іншого часу не буде. Де вони зупинилися?
— Добриня їх супроводив, він знає.
— То гукни його — піде з нами.
На вулицях було повно людей. Пізнаючи воєводу, вони розступалися, замовкали, багато хто знімав шапку і кланявся. Дмитра любили: втратив у боях сина, сам поранений, а воював нарівні з молодими і здоровими, на валах спав, їв із спільного котла. А те, що кияни здали Лядські ворота і Ярославів город, ніхто йому в провину не ставив. Всі розуміли, який ворог стоїть перед ними — многолюдний і безпощадний. Ні, киянам докоряти Дмитра і себе ні за що!