Коли дивишся в безодню
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Серия: Грани #2
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Коли дивишся в безодню». Краткое содержание книги:
Беатриса довго думала над моїми словами.
— Якщо в Маріо така сила, — нарешті заговорила вона, — то хто ж він?
— Не знаю, — відповіла я. — І вавряд чи хто-небудь з людей це знає.
Я не покривила душею, бо справді не знала, а сумнівалася. Несторіанці також не знали — вони просто вірили. Знання передбачає наявність незаперечних доказів — а таких ніхто не мав.
— Отже, коли Маріо підросте і стане контролювати свою силу, ми з Цвітанкою зможемо повернутися в наші тіла?
Я присунулася до неї впритул і обняла її за плечі.
— Не варто на це сподіватися, Беатрисо. Я думаю… ні, я певна, що він відмовиться.
— Чому?
— Бо це буде наругою над вашою сутністю. Тіло не просто оболонка, в якій живе людина, воно справляє великий вплив на формування та розвиток особистості, багато в чому визначають характер, нахили, смаки. На той час, коли Маріо подорослішає, ви уже вживетеся в свої нові тіла, зростетеся з ними, вони стануть для вас рідними, і розлучатися з ними буде так само нестерпно боляче, як і з попередніми. — Я погладила її по щоці. — Я розумію тебе, дорогенька. Раніше ти була блискучою красунею, звикла до того, що всі загоплюються тобою, і тобі буде важко змиритися зі своєю новою зовнішністю — симпатичною, але звичайною, нічим особливо не примітною. Та все ж повір: справдешня краса більше залежить від душі, ніж від тіла. Ти й зараз дуже вродлива, просто тепер твоя краса не так впадає в очі, і треба гарненько придивитися, щоб її побачити…
Раптом віддалік почувся розгублений вигук Цвітанки: „Ти куди, котику? Повернися!“ — і я побачила, як із-за рогу будинку стрімголов вилетів Леопольд.
— Інно, біда! — гукнув він на ходу і рвучко загальмував біля моїх ніг, мало не перекицьнувшись через голову. — Владислав у небезпеці!
У мене завмерло серце.
— Де?… В якій?…
— Він устряв у паскудну історію. Я ж казав, що не можна залишати його одного, казав, що він неодмінно вскочить у халепу. Але ти…
Подолавши заціпеніння, я мов ужалена скочила на ноги, схопила Леопольда за загривок і труснула ним у повітрі.
— Що сталося, хай тобі чорт?! Де Владислав?
— Там, де ми недавно були, — відповів кіт, через хвилювання геть забувши запротестувати проти такого безцеремонного поводження з ним. — Серед поганого лісу, біля поганої хатини. Багато лихих тварюк нападають на нього, а він один, сам-один, з ним немає навіть База.
Я відчула, як піді мною захиталася земля. Леопольд вислизнув з моїх ослаблих рук і гепнувся на траву.
— Звідки ти знаєш? — запитала я, насилу проковтнувши клубок, що затряг у мене в горлі. — Він тобі повідомив?
— Нічого не повідомляв. Я просто знаю і квит. Відчув, побачив… Тільки не надумай кликати його, — додав Леопольд, здогадавшись про мої наміри. — Владилав дуже зайнятий, а ти відволічеш його, і він може загинути.
Я у відчаї затулила руками обличчя й до болю закусила губу, щоб не завити від власного безсилля. Мені ні на мить не спало на думку засумніватися в словах кота. Він говорив дуже серйозно, був надто схвильований і налякалий, щоб я могла запідозрити його в спробі розіграти мене. Та й з такими речами він ніколи не жартував.
— О, Боже, що ж робити?
— Ясно що. Маємо йти йому на допомогу. Негайно.
— Але як?…
— А от так! — Леопольд відбіг від мене на два кроки і сам по собі, без мого наказу, перекинувся на коня. — Сідай, їдьмо!
— Куди? — приголомшено запитала я.
— До Владислава, куди ж іще!
— Але… Хіба ми встигнемо?
— Устигнемо, якщо ти не телитимешся. Ну ж бо, сідай!
Очманіла і геть збита з пантелику, я поставила ногу в стремено й забралась у сідло. У чоловіче сідло, слід зазначити — а на мені була лише коротка літня сукня, позичена в Сандри, легкі туфельки, ну і, звичайно, білизна. У такому вбранні навіть неквапна верхова прогулянка могла обернутися натертими до крові стегнами, але мене це не хвилювало. Тієї миті я не переймалася таким дрібницями і думала лише про те, що десь далеко бореться зі смертю Владислав — чоловік, без якого моє життя втрачало будь-який сенс. Я кляла себе за втечу, кляла свою слабкість, свій страх, свій еґоїзм, що призвели до такої катастрофи. Нарешті я збагнула, до чого прагнув Веліал, відкриваючи мені таємницю походження Владислава — він хотів розлучити нас і здолати нарізно. Тепер я зрозуміла це — але надто, надто пізно…
— А ми? — почувся кузенів голос. Тільки тоді я помітила, що до нас уже приєдналися Ґуннар, Марк і Цвітанка, які прибігли слідом за котом. — Що буде з нами?