Карнавал у Марокко
- Автор: Пашек Мирко
- Год: 1976
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Дмитро Андрухів
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Карнавал у Марокко». Краткое содержание книги:
В погоні за наживою сюди припливав усякий набрід колонізаторського світу — темні ділки, шахраї, авантюристи, з яких брали приклад і місцеві любителі легкого заробітку.
Саме з такими людьми доля зводить героя. Автор не показує інших людей Марокко, які боролися за те, щоб чесно і вільно жити в своїй країні. Ота попадає немов у величезний карнавал, учасники якого прикриваються різними масками. Йому нелегко розібратися в цьому маскараді, а ще важче — звикнути до нього і примиритися з ним.
Неначе мильні бульбашки, лопаються райдужні надії, лишається тільки похмурий світ, у якому єдиним ясним променем стає щира дружба і незрадливе кохання доброї арабської дівчини. Нерівна боротьба героя за право на чесне життя закінчується трагічно.
— Мосьє. Сіді. Вечеря, — сказав караульний.
Ота нарешті глянув на його обличчя. Воно було широке, пласке й зморшкувате. Обличчя старого селянина.
— Зажди, — сказав Ота. — Як тебе звуть?
— Хабіб, — відповів той.
— Говори тихше, Хабібе, — сказав Ота. — І слухай мене уважно. Я маю п'ятсот франків і дам їх тобі, якщо ти залишиш двері відчиненими.
— Ах, це неможливо, сіді. Це справді неможливо. Комісар, мій хазяїн, вигнав би мене, — відповів Хабіб. — Так, я в цьому не сумніваюся — він вигнав би мене в три вирви. А що тоді їла б моя дружина?
— Ти прогодуєшся й без нього.
— Ах, ні, це неможливо, сіді, — похитав Хабіб головою.
За півгодини він з'явився знову. Приніс Оті шматок хліба.
— Ах, сіді, — сказав він. — Я подумав, що тобі цього мало на вечерю, і приніс… — Він стояв біля дверей, поводив очима, наче був чимось збентежений чи боявся. — Ні, це неможливо, я не можу тебе відпустити, сіді. Мені дуже шкода, але коли б я це зробив, мій хазяїн, комісар, не тільки вигнав би мене, а ще й посадив, чого доброго, в тюрму. А що тоді їли б мої діти?.. Ах, сіді, у тебе справді є ті п'ятсот франків?
— Є.
— Тоді покажи їх, дуже тебе прошу!
— Покажу тільки після того, як ти поклянешся іменем аллаха, що відпустиш мене, коли я тобі їх дам. Ставай навколішки і присягайся.
Хабіб виконав його наказ.
— Добре, — сказав Ота й, одірвавши підшивку в поясі штанів, витяг звідти складений папірець. — Це п'ятсот франків, бачиш?
— Так, о сіді. Ти не обдурив мене.
— Тоді відпусти мене!
— Ах, сіді, — сказав Хабіб, — це не так легко. Це взагалі було б неможливо, якби мені не допоміг аллах. Але під час магребу[53], сіді, він розбудив мою пам'ять і подав мені одну думку.
— Яку? — поцікавився Ота.
— Добру, сіді. Це можливо, Іншаллах. Але це буде нелегко. Слухай мене уважно, сіді: коли я дванадцять років тому служив в Уед-Земі, то з тюрми втік один в'язень, і я знаю, як він це зробив. Ударив караульного по голові…
— Чим?
— Табуретом, сіді, — сказав Хабіб. — Тоді зв'язав його, заткнув рот хусткою і замкнув у камері. Через те комісар не вигнав караульного, якого звали Шехаб, а тільки вилаяв його й погрозив кулаком. На цьому все й скінчилося. А Шехаб купив собі через півроку верблюда й віслюка і скинув цю одіж. — Він показав на свою уніформу кольору хакі. — Але Шехаб одержав, мабуть, більше ніж п'ятсот франків. За п'ятсот франків я не куплю віслюка й верблюда.
— В мене більше немає, Хабібе. Я мав у кишені ще понад сотню, але в мене все забрали, коли обшукували.
— Тоді все пропало, — сказав Хабіб і, сівши на ліжко, втупив очі в підлогу. Зненацька його пласке, коричневе, схоже на зорану землю, обличчя ожило, як засіяна нива, коли приходить тепла волога пора. — Мектуб, — сказав він. — Визначено! Я не матиму більше ніж п'ятсот франків. Проте вистачить і цього. Я не куплю віслюка й верблюда, а тільки верблюда.
Він сидів, опустивши безвільно руки, і правиця його впиралася в кобуру з пістолетом. Якби він захотів, то міг би забрати п'ятсот франків, піти й замкнути за собою двері, і нічого б не сталось. Та він цього не зробив.
— Так, — провадив Хабіб далі, — отже, я куплю тільки верблюда, якщо дасть аллах. А втім, ні, я його не купуватиму. Верблюда купить мій син. Так я й зроблю. Мій син має поле, сіді, але він і його дружина повинні цілий день черпати воду з колодязя, тягти важку линву. Через те його дружина геть змарніла, хоч вона ще й молода. Через те вона вже двічі скидала дитину. Та я хочу мати онуків, сіді, а мій син хоче мати синів. Його звуть Алі, він добрий, хоч і не любить цього мундира. А що я можу вдіяти, сіді? Для фелаха[54] це велике щастя, коли він стає жандармом і одержує платню. Проте мій син не любить цієї форми й сердиться щоразу, як бачить мене в ній. Може, перестане сердитися, коли матиме верблюда… Так, я дам йому гроші, й він піде до Марракеша на Сук-ель-Кхеміс[55] і з поміччю всемогутнього аллаха знайде недорогого верблюда… Тільки ти мене, сіді, надто сильно не бий, щоб я не вмер. Моя голова така м'яка і така нерозважлива…
— Не бійся, — сказав Ота. — Вистачить, якщо я наб'ю тобі велику гулю?
53
Година вечірньої молитви мусульман під час заходу сонця.
54
Осілий селянин-землероб (араб.).
55
Базар, який працює щочетверга (араб.).