Карнавал у Марокко
- Автор: Пашек Мирко
- Год: 1976
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Дмитро Андрухів
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Карнавал у Марокко». Краткое содержание книги:
В погоні за наживою сюди припливав усякий набрід колонізаторського світу — темні ділки, шахраї, авантюристи, з яких брали приклад і місцеві любителі легкого заробітку.
Саме з такими людьми доля зводить героя. Автор не показує інших людей Марокко, які боролися за те, щоб чесно і вільно жити в своїй країні. Ота попадає немов у величезний карнавал, учасники якого прикриваються різними масками. Йому нелегко розібратися в цьому маскараді, а ще важче — звикнути до нього і примиритися з ним.
Неначе мильні бульбашки, лопаються райдужні надії, лишається тільки похмурий світ, у якому єдиним ясним променем стає щира дружба і незрадливе кохання доброї арабської дівчини. Нерівна боротьба героя за право на чесне життя закінчується трагічно.
Він знову заснув, і йому приснилося, ніби Віветта схилилася над колодязем, у якому він тонув, ніби спустила йому свою косу й крикнула: «Хапайся, Ото, я тебе витягну, хоч як це буде мені боляче!..»
Ота раптом прокинувся й побачив себе в тій самій ямі і в тому самому саду, тільки тіні пальм видовжились, і кожна тепер скидалася на синю кривулясту лінію, яка закінчувалася синім золотоцвітом.
— Мабуть, мене уже не знайдуть, — мовив він уголос і спробував ворухнути ступнею. Уже не боліло так нестерпно. Помацав кісточку. Набряк стух.
Поклавши руку на ушкоджену ногу, Ота ждав сутінків. «У саду було тихо. Тільки десь од мінарета долинав далекий голос:
— Лааа… лааа… лааа…
Скільки разів на день цей клич лунає з усіх мінаретів — стільки разів тут згадують аллаха. Бо це «лааа» — безперечно, аллах, велике і довге «аллаах». І лине той клич удалину, й люди падають навколішки, немов їх щось притискає до землі. Мабуть, і очі у них заплющені. Якби їм хтось тисячу разів на рік сказав не «лааа», а «ця країна — ваш дім», вони, можливо, нарешті розплющили б очі…
Ота спостерігав, як міняються барви вечора. Пальми наче закам'яніли, і низьке червоне сонце схилялося до них, вибарвлюючи стовбури аж до самісінького коріння. Враження було таке, ніби сонце стало навколішки й цілувало красуням край шат. Через кілька хвилин сонце зайшло, й запала сутінь.
Ота почекав іще з півгодини, потім виліз і, пригнувшись, пошкандибав до колодязя. Цебро, на щастя, було повне.
Він жадібно напився, умив обличчя й руки по лікті, потім сів і занурив вивихнуту ногу у воду. Вода, певно, довго стояла на сонці, бо була тепла. Ота поволі докульгав до протилежного муру й пішов уздовж нього праворуч, шукаючи зручного місця, де можна було б перелізти. Знайшов його майже в самому кутку саду, де в мурі бракувало кількох шарів цегли. Обережно видерся нагору, намагаючись не зачепити вивихнуту ногу. Біль можна було терпіти, — але на Оту чекала далека дорога, і він не хотів знову залишатися тут через таку дрібницю. Нагорі на мить затримався. Перед ним у темряві заблищало шосе. Схопившись за цеглини, він поволі почав злізати додолу.
Ота пошкандибав ослячою стежкою, яка. неодмінно мала вивести його до шосе. Пістолет обтяжував кишеню, і Ота витяг його, вийняв магазин і помацав холодні кінчики патронів, їх було п'ять, один у стволі, отже, всього шість. Потім Ота полічив на пальцях: Лукас, Сі Омар, Кліке, абат Гайяр, капітан Пінель, Перрейра, Фавлер, хазяїн «Страсбурга». І це ще не всі! Лишився, наприклад, Абдул Рахман, каїд Кліке…
Позаду загуркотіла машина з білим світлом фар. Ота квапливо ліг на землю й відкотився до струмка. Машина проїхала, освітивши на мить дерев'яні колеса, за допомогою яких удень фелахи подають воду в рівчачки між нивами. Потім усе знову огорнули темрява й тиша, але Ота ще хвилину лежав, наче сплюх, якому ліньки встати з ліжка. Нарешті він устав і кинув пістолет у струмок. У струмку булькнуло, і одній присязі, одному хрестикові, нашкрябаному нігтем на стіні камери, одній хлопчачій фантазії настав кінець. Так він нічого не доб'ється. Так розумні люди не роблять.
А хлопчачих фантазій у нього було немало. Він сподівався, наприклад, урятувати дітей, які працювали у Кліке і яких лупцював Ібрагім. Або покласти край неподобству з гашишем, вплинувши на Сі Омара по-доброму, з допомогою Лукаса. Це така ж простодушна наївність, як той мотузочок біля холодильника, котрий теж мав щось змінити і врятувати…
То що ж йому справді робити?
Ота почував себе так, ніби заблукав серед піщаних дюн, де не має значення одне зернятко піску, один Лукас чи всі інші, подібні до нього. Розітри його на порох, застрель — все одно нічого не зміниться, бо їх залишиться ще багато, а він самотній і до того ж безсилий.
Але що ж усе-таки зробити? Як їх дістати?!
— Нічого. Ніяк, — відповів сам собі вголос.
Ота відчув, що це брехня, проте іншої відповіді не знаходив. Це було страшно — брехати самому собі. Йому здавалося, що він нітрохи не кращий за тих негідників, він зраджує самого себе, бо, дряпаючи на стіні смугу, думав про це цілком серйозно. Певно, він був тоді схвильований, певно, думки його відчайдушно вхопилися за пістолет, мов за першу реальну річ, до якої можна сягнути рукою і яка виявляється облудою, коли спокійно все обміркувати… Це було не божевілля. Не фантазія. Навпаки: тверда рішучість учинити хоч раз щось пристойне, скористатися з можливості.