День гніву

28

Полковник Кошка, більмоокий, з пустим рукавом, що теліпався на вітрі, під’їхав на буланому до палісадів, виїхав на шанці й осадив спіненого коня перед гарматою. Димилась. Гармаші, самі немирівські хлоп’ята, захекані, спітнілі, в одних шароварах прочищали серпантину[415]. Дим слався довкруги, ядучий, пороховий.

— Як ціляєш, чортів сину, очища тобі замлоїло від сивухи чи що!

Він скочив з коня, кинув поводи панцерному, а сам, розштовхнувши гармаша, що аж гехнув, шарпнувся до гармати.

— На два цалі[416] не добираєте, сліпі тюті! Не бачиш один з другим, матері твоїй грець? Чи цитаделя в тебе скривавилась? Га?..

Каноніри підкинули хвацько ядро, бомбардири затовкли пороховий набій.

— Насипай на капелю, насипай, бевзю!

І, приклавши льонт[417], чекав, поки добіжить до капелі. Офіцери пересміхувались: та ж Кошка кривий, ліве око йому витекло ще на великій війні. Огорнувся димом, як туманом, сухий гаспид, однорукий, тільки чуб розвівався по вітру.

Гармата гахнула.

— Так б’ють, матері його хрін, дивись, як саджають!..

Каноніри не вспівали доносити ядра: льонту Кошка беріг, коротко запалював, порох вмить вибухав, осмалюючи його, а ядро за ядром пороло димний серпанок, розжеврене, гуділо над палісадами й садило в бастіони.

— Бодай же тебе Бог любив, — засміявся Степко Габач, — та від твого палення лусне, як горішина, цей панський курник… Всі ядра попадають…

— Бевзям залізні галушки в пельку, матері їх хрін!.. — обтер Кошка руку об полу, засміявся, як заіржав, клепнув гармаша по голих плечах. — Щоб ось так бив їхню панську душу, не дрімав при гарматі.

І вискочив у сідло, завернув, помчав здовж брустверів до табору, покованого ланцями. Кошка залишився наказним генералом. Максим Перебийніс рушив із кіннотою доганяти Ярему, залишив тисячу кінників Габача, сірóму сотника Дика, козацьку піхоту, де отаманували ігумен Софрон Жеребило-Лобунський та тисяцький Сизон Гиря. За димовою завісою лилась, аж жаріла, блакить. По сипучому піску до соснового ліску тягнули піхота гуляйгороди. Сизон, стоячи на возі, вимахував шаблею, аж пінився, лютував:

— Пеські сини, перший раз в облозі чи що? Забули, як Полонне садили, забули, як Нестервар брали? Гуляйгороди мені тільки поторощили, славу мою козацькую посоромили…

— Не ремствуй, батьку, чи не бачиш, яка панська сила?

І скидали жупани, попльовували в руки до штурму, тільки тепер іти до штурму. Сизон крутив здоровенною зарослою гирею, грозив шаблюкою, розумів, що штурмувати курник — це тільки губити мужву. У фосах вже загатили глибінь запорозьким трупом, а як бігли на стіни з драбинами, пани косили зі стін самопальним вогнем. «Та цій фортеці, матері їй грім, не добрати ґанджі!..»

— Бережіться, людкове, — кричав кінний, чвалаючи полем, — яструбами[418] пражать ляхи, яструб коло яструба стоїть…

І, в пісок не допадаючи, ще до соснового ліска, зараз коло Кошчиного коня заривались смалені ядра, шипіли, гаснучи в піску.