Тринадцята легенда

Не пам'ятаю, як я брала у Джудіт ключі, але коли вже вони опинилися в мене, отже, я їх таки взяла. Здається, ми йшли довгими коридорами… але і цей епізод теж майже не зберігся у моїй пам'яті. Я пригадую якісь двері, але на тій картині, що виникає у моїй свідомості, вони розчиняються, як тільки ми до них підходимо, розчиняються самі собою і дуже повільно, чого в принципі не могло бути. Напевне, я їх відімкнула, але цей шматок реальності випав з моєї пам'яті.

Я погано пам'ятаю, що сталося того вечора в кімнаті Еммеліни. У моїй пам'яті збереглися лише уривки спогадів. Цілі смуги часу обвалилися і попадали одна на одну; якісь події прокручувались у свідомості з калейдоскопічною швидкістю. Спотворені обличчя раптом розросталися до страхітливо-велетенських розмірів; Еммеліна та Аврелій відлітали далеко до обрію і перетворювалися на ледь видимих маріонеток. Я ж сама була холоднокровно-спокійна, наче отупіла; мною володіла лише одна думка: незабаром з'явиться моя сестра.

Логіка та здоровий глузд допомогли мені розташувати послідовно ті видіння, що їх уривково і безладно, ніби уві сні, зафіксував мій розум.

Ми з Аврелієм увійшли до апартаментів Еммеліни. Товстий килим глушив відлуння наших кроків. Ми пройшли крізь кілька дверей, аж поки не опинилися у кімнаті з розчиненими дверима, що виходили у парк. У дверях спиною до нас стояла жінка із сивим волоссям. «Ля, ля-ля, ля-ля», — стиха мугикала вона. Це був саме той немелодійний фрагмент без початку і кінця, який переслідував мене відтоді, як я приїхала до Віди Вінтер: він заповз, як хробак, до моєї голови і сплутався там із вібраціями моєї сестри. А поруч зі мною стояв Аврелій і ждав, коли я відрекомендую його Еммеліні.