Тринадцята легенда

Раніш я вважала, що мені подобається дощ, але виявилося, що я погано його знаю. Я любила міський дощ — доброзичливий і вихований, «пом'якшений» міським кліматом, підігрітий міським теплом. Але тут, на торф'янику, дощ був жорстокий і злий, хльосткий від вітру і колючий від холоду. Шматочки льоду голками впивалися мені в обличчя, а пориви вітру штурхали мене у спину.

З днем народження!

У крамниці батько зазвичай діставав із — під столу мій подарунок, коли я спускалася вниз. Найчастіше подарунком була книжка чи декілька книжок, придбаних на аукціоні і підкладених до мого дня народження. Утім, це могла бути платівка, парфуми, картина… Удень, коли меншало роботи, батько загортав подарунок у папір, упіймавши момент, коли я виходила на пошту чи відлучалася до бібліотеки. В обідній час батько — сам, без матері — виходив купити вітальну картку, а потім, сидячи за столом, підписував її: З любов'ю — від мами і тата. І все це батько робив сам, сам-один. Сам ходив до булочної по торт. У якомусь потаємному місці в крамниці (я так і не дізналася, у якому саме, і це був один з нечисленних секретів, досі не розгаданих мною) він ховав свічку, яка вигулькувала зі своєї схованки щороку не мій день народження. Свічку запалювали, а потім я задмухувала її, зображуючи при цьому невимовну радість і захват. Після цієї процедури ми їли торт, пили чай і всідалися за каталоги, щоб спокійно перетравити з'їдене.

Я знала, яким випробуванням ставали для батька мої дні народження, коли я була малою. Зараз, коли я вже доросла, це набагато легше. Але тоді батькові доводилося ховати подарунки в сараї, причому не від мене, а від матері, яку дратував навіть їх вигляд. Неминучий головний біль був її ревно дотримуваним обрядом спомину, через який не можна було запросити до нас на мій день народження інших дітей; не можна було також розважитися походом до парку чи звіринцю — адже це б означало лишити матір саму. Іграшки, які мені дарували на день народження, були скромними і непоказними; торти ніколи не пеклися вдома, а купувалися, і перш ніж сховати їх у жерстянку до наступного дня, з них слід було видалити свічки та цукрову глазур.

— З днем народження! — радісно шепотів тато мені на вухо. — Будь щаслива у свій день народження!

Та чи був цей день для мене дійсно щасливим?.. Ми з батьком потихеньку грали в карти; переможець зображав на обличчі тріумф, а переможений корчив нещасну згорьовану гримасу. І все це — мовчки. З горішньої ж кімнати не долітало ані звуку: ні зойку, ні сичання, ні белькотіння. У перервах між нашими іграми мій бідолашний батько то сходив нагору, то спускався вниз, розриваючись між мовчазним болем у материній спальні і нашим таємним днем народження на першому поверсі. І коли він курсував сходами, вираз його обличчя мінявся з радісного на співчутливий, зі співчутливого — на радісний.