Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Розуміючи все те, воюючи на два фронти: в Азії проти Персії, а в Європі — проти Трансильванії та Угорщини, Османи вирішили не відкривати новий фронт, а підключити для війни потужне на той час Кримське ханство з його сателітами.
«Впервые в союз с турками вступил крымский хан Хаджи-Гирей в 1454 году, всего через несколько месяцев после падения Константинополя. В июне 1456 года была проведена первая совместная турецко-татарская операция против генуэзцев в Кафе (современная Феодосия)…
А в мае 1475 года турецкая эскадра под командованием верховного визиря Кедука-паши высадила десант в Кафинском заливе. С берега десант поддержали татарские отряды Менгли-Гирея. На пятый день Кафа пала. Город с той поры получил турецкое название Кефе. Он стал главным опорным пунктом Турции в Крыму…
Весной 1484 года объединенные войска султана Баязида II и крымского хана Менгли-Гирея напали на Польшу. 14 июня 1484 года они захватили важнейший польский порт в устье Дуная — крепость Килию, 4 августа заняли Аккерман (современный Белгород-Днестровский) — крепость в устье Днестра. Теперь Турция и Крымское ханство владели всем побережьем Черного моря от устья Дуная до устья Днестра. Во всех завоеванных городах были оставлены большие турецкие гарнизоны… Таким образом, в конце XV века Турции удалось утвердиться в Крыму и Северном Причерноморье» [173, с. 16–17].
Звернімо увагу, як сучасні московити та їхні «заединщики» подають історичний текст, не називаючи жодного міста та фортеці, таких як: Маяки, Караул, Качебіїв, Чорноград, Балабки та інші, збудовані руськими (українськими) князями. Тому сучасні путіни та «иже с ними» щось белькочуть про «Новороссию» XIX століття, забуваючи озирнутися на 200–300 років назад. Націонал-шовіністичні догмати «старця Солженіцина» кремлівські параноїки засвоїли добре.
Ми вже писали, що боротьбу за вплив на Московію вели одночасно і католицький Рим, і мусульманська Порта. Тому, звичайно, тиск був як з одного, так і з другого боку.
Римський первосвященик, як усі володарі європейських країн, розумів, що після падіння Константинополя, Албанії, Валахії, Трансильванії, Сербії тощо Османи згодом прийдуть до них.
Ми вже говорили, що з 1456 року Османська імперія почала залучати на свій бік Кримське ханство і через нього тиснути на московського князя, аби й того привернути до свого союзу.
Те ж у ті роки чинив і Папа Римський.
«Папа искал ей (Софії Палеолог з Константинополя. — В.Б.) достойного жениха и, замышляя тогда воздвигнуть всех Государей Европейских на опасного… Магомета II, хотел сим браком содействовать видам своей Политики. К удивлению многих, Павел (Папа. — В.Б.) обратил взор на Великого Князя Иоанна… Папа надеялся, во-первых, через Царевну Софию, воспитанную в правилах Флорентийского Соединения, убедить Иоанна к принятию онных и тем подчинить себе нашу церковь, во-вторых, лестным для его честолюбия свойством с Палеологами возбудить в нем ревность к освобождению Греции от ига Магометова. Вследствие сего намерения Кардинал Виссарион, в качестве нашего единоверца, отправил Грека, именем Юрия, с письмом к Великому Князю (в 1469 году), предлагая ему руку Софии, знаменитой дочери Деспота Морейского…
Сие важное Посольство весьма обрадовало Иоанна… Бог посылал ему столь знаменитую невесту, отрасль царственного древа, коего сень покоила некогда все Христианство православное, неразделенное…» [13, т. VI, с. 246–247].
Звичайно, Іван III (він же татарин Якуб. — В.Б.), його митрополит та вся московська верхівка схопилися за ідею родичання зі Східно-Римською імперією, яка, за біблейськими легендами, вела свій відлік від самого Ісуса Христа. Таким чином, рід Івана III врешті набирав можливості якщо не вивищитися над мусульманськими нащадками Чингісидів, то хоча би — зрівнятися. Тому за Софією тут же відправили посольство.
«Царевна въехала в Москву 12 ноября (1472 року. — В.Б.)… Митрополит встретил ее в церкви, приняв его благословение, она вошла к матери Иоанновой, где увиделась с женихом. Тут совершилось обручение, после чего слушали обедню в деревянной Соборной церкви Успения… наконец (митрополит. — В.Б.) обвенчал Иоанна с Софиею…» [13, т. VI, с. 250].