Гаррі Поттер і напівкровний принц

- Я постійно про неї думаю! - хрипко простогнав Рон.

Гаррі роззявив рота. Він такого не сподівався й волів би не чути. Дружба дружбою, але якщо Рон почне називати Лаванду Лавця-Вавця, то доведеться покласти цьому край.

- І чому ж це заважає тобі снідати? - Гаррі намагався в усю цю бридню влити хоч краплину здорового глузду.

- Вона, мабуть, і не здогадується про моє існування, - розпачливо махнув рукою Рон.

- Ще й як здогадується,-Гаррі вже нічого не розумів. - Ви з нею постійно лижетеся.

Рон кліпнув очима. -Ти про кого?

- Це ти про кого?-Гаррі відчував, що розмова заходить у глухий кут.

- Про Ромільду Вейн. - ніжно промовив Рон, і все його обличчя засвітилося, наче осяяне сонячним промінням.

Вони майже хвилину дивилися один на одного. Нарешті Гаррі запитав:

- Це жарт, чи як? Ти ж пожартував.

- Мені здається… Гаррі, мені здається, що я в неї закохався. - здушеним голосом промимрив Рон.

- О'кей. - Гаррі підійшов до Рона. щоб краще бачити його осклілі очі й бліде обличчя, - о'кей… а тепер скажи це ще раз, але цілком серйозно.

- Я її кохаю, - ледь чутно повторив Рон. - Ти бачив її волосся? Чорне, блискуче й шовковисте… а очі? Її великі темні очі? А її…

- Дуже смішно. - урвав його Гаррі, - але жарт закінчився, чув? Досить.

Він повернувся до виходу, і тут хтось щосили заїхав йому в праве вухо. Похитуючись, Гаррі озирнувся. Рон з перекошеним від люті лицем приготувався вдарити його кулаком вдруге.

Гаррі машинально висмикнув з кишені чарівну паличку, й закляття так блискавично промайнуло в його свідомості, що він сам не встиг нічого збагнути:

- Левікорпус!

Рон заверещав, бо якась невидима сила потягла його за ногу вгору; він безпорадно завис догори ногами в повітрі, мантія звисала до самої підлоги.

- Навіщо ти мене вдарив?- закричав Гаррі.

- Гаррі, ти її образив! Сказав, що це жарт!-Рон помалу червонів, бо кров шугонула йому в голову.

- Це ж маразм!-вигукнув Гаррі. - Що на тебе найшло?

І в цю мить його погляд упав на відкриту коробку шоколадних цукерок, що лежала на Роновім ліжку. Пояснення вдарило його, мов троль довбнею.

- Де ти взяв ці шоколадні казанки?

- Це дарунок на день народження! - репетував Рон. Він поволі обертався в повітрі, намагаючись звільнитися. -Я тобі теж пропонував, хіба ти забув?

- Ти просто підняв їх з підлоги, так?

- Вони впали з мого ліжка, ясно? Пусти мене!

- Вони не падали з твого ліжка, дурило! Невже ти не зрозумів? Вони - мої, я їх виклав зі своєї валізи, коли шукав карту. Це ті шоколадні казанки, що їх мені дала перед Різдвом Ромільда Вейн, вони начинені любовним зіллям!

Але Рон з усього сказаного зрозумів, здається, одне-єдине слово.

- Ромільда? - перепитав він. - Ти сказав Ромільда? Гаррі… ти її знаєш? Можеш мене познайомити?

Гаррі дивився, як Рон теліпається в повітрі, як його обличчя аж світиться надією, і ледве стримувався, щоб не розреготатися. Гаррі відчував, що одна частина його тіла- ближча до пульсуючого від болю правого вуха - була б не проти відпустити Рона й посміятися, коли той після закінчення дії зілля розчовпає, що вчудив… але ж вони начебто друзі, думав Гаррі, і він сам заїхав би собі в друге вухо, якби дозволив Ронові привселюдно патякати про своє невмируще кохання до Ромільди Вейн.