Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
Ніч твердішає, морок глибшає, віконна мара стушовується. За стіною побрязкують ланцюгами коні й корови. У новому одязі Володько побільшав, видавався обновленим і бадьорішим. На обличчі прибуло краски, в очах огню. Усі дивуються і обмацують. Учителька вітає його і радіє, ніби він десь пропадав і знайшовся, і Володько любить ту свою ніжну, з ластовинястим, негарним обличчям учительку у гарному, чорному одязі. Її звуть Машею. У неї каштанові очі. У неї гарні руки з довгими, тонкими пальцями.
І вчився шалено. Ні, він не вчився. Він нагинався і брав знання з-під ніг оберемками. І не дивився що. Брав, що попало, що лежало на дорозі. Зараз він пізнає «життя святих», тих он дивних людей, про котрих кажуть, що вони з самим Богом. Ось великомучениця Катерина — висока, струнка красуня з чашею в руках. Ось Варвара — чудові, пишні, розпущені коси. Віра, Надія й Любов і мати їх Софія — юні, рожеві, сяючі діви. Пантелімон-Цілитель — пишний, кучерявий юнак з різьбленою скринькою в руш. І старий, бородатий Радонежський Сергій, і згорблений, з клуночком за плечима в постольцях Серафим, що сидить на пеньку в лісі і кормить з руки ведмедя. Далі Володимир Великий з хрестом, той, що шукав і знайшов віру в Христа і всіх похрестив водою Дніпровою.
Росте, розгортається і бушує Володькова уява, далі і далі простує він у далекий світ. Жахи, кров, розлючені звірі, нагі красуні.
Молоденька, свіжа, з променистими, небесними очима красуня нагло загорілася і палає вірою до Христа, її кинули до темного льоху — глибокого і страшного. Зі стін скапує брудна і слизька рідина, під ногами повзають ящірки і жаби.
Над нею у світлиці з мармуру і золота красунь-поганин приносить жертву стрункому, з мармуру, богові. Над ним золотий диск, сонце вдаряється в диск і розсипається тисячами різнобарвних скалок. Перед ним кадильниця з бронзи і з неї підноситься кадило. Кілька нагих одалісок танцюють танець і сиплються ружі, що на них ще живе роса.
Дзвінок. Нечутно входить чорний раб. На його валькуватих, мов з базальту, тесаних руках красуня з льоху. Красунь потягається, мов тигр, на своєму пишному, зі шкур, ложі, ніздрі його, подібно, як у розігнаного коня, виграють, очі мліють жагою.
Раб підносить красуню до його стіп, садовить її на золотому троні, а сам нечутно зникає. Але красуця не сідає. Вона стоїть — струнка, хистка і прозора, довгі, тонкі руки звисають додолу, голова похилена, світлі повіки урочисто криють зір.
Красунь зводить очі на одалісок, ті ловлять його бажання і розчиняються в просторі, мовби хмаринки.
— Панно! — каже красунь, а його лати горять золотом. — Ти найкраща з найкращих, красо, якої не бачило сонце, коли воно зійшло на свій мармуровий шлях! Хоч золота і самоцвітів? Хоч розкошів з неба і богів? Хоч влади наді мною і над царством моїм? Поклонися лиш богові і все то дістанеш. І станеш моєю нареченою.
Красуня поволі зводить на нього свої сині, променисті очі. Коли б сонце зійшло серед ночі, або ружі розцвіли на снігу, і то не було б більшою несподіванкою, ніж вони.
Тихий, дзвінкий, прозорий голос:
— Моїм нареченим — Христос! Без золота, без самоцвітів — володар над володарями!
— Ти не знаєш, дівчино, проти кого виступаєш. Моїм наказам коряться сто народів, моїй владі слухняні звірі в джунглях, птахи в небі, риби в океані.
— Одначе, володарю, ти не віддаси своїм богам одного волосу з твоєї голови. Я ж готова віддати своєму всю мою молодість.
— У чому ж сила твойого Бога?
— У Його… вічності.
Красунь звіріє. Тупнув ногою, ляснув у долоні, ніби з-під землі з'являються чорні, мов з чавуну, раби.